Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Чернівці, обласна філармонія,

директорові КОШМАНОВІ Василю Валерійовичу,

учасникам вечора пам'яті Назарія ЯРЕМЧУКА

Дорогі земляки!

Достойна буковинська громадо!

Баную, що сьогодні не з вами, але думки мої тепер у Чернівцях.

Цього тижня укотре переглядала «Білого птаха...» і під музику глинницьких музикантів плакала. За Миколайчуком.

Цього року знайшла записи 1976 року із зауваженнями Володі Івасюка до одного мого вірша і заплакала сльозами травня-79-го біля закритої труни Володиної на вулиці Московського у Львові.

Цього тижня в палаці «Україна» на вечорі пісень Назарія Яремчука думала: таки правда, що Бог любить Трійцю. Як жаль...

За життя не треба заздрості. По смерті - не треба улесливості.

Радій, Буковино, - ти народила таку Трійцю.

Плач, Буковино, - ти дочасно втратила таких трьох синів.

Думай, Буковино, про тих, хто у тебе є.

З найтеплішими думками

...Перебираю множество документов-оригиналов с прошлого столетия, сохраненных моими родственниками, - и такие истории разворачиваются перед моими глазами! Некоторым документы датированы 1885 годом. Не впечатляет? Напрасно. Если подумать, что написаны они во времена Австро-Венгрии. Потом - боярской Румынии. Пережили войны. Дальше каким-то невероятным образом сохранились в советские времена. А ведь за хранение документов, подтверждающих факт покупки-продажи при старой власти земельных участков, или взятого у государства займа, или чего-либо другого, что наводило на мысль о том, что ты хозяин, нет, не хозяин - ты кулак, можно было схлопотать маленький, эдакий «два на два» мерзлый земельный участок где-нибудь в Сибири.

...Днями великий наш певец и мой земляк, Герой Украины, Герой Социалистического труда и пр. и пр. Дмитрий Михайлович Гнатюк рассказал мне душещипательную историю о своем родном брате. Брат-студент в 1940 году приехал домой, в село Мамаевцы (нынешняя Черновицкая область, Кицманский район) к родителям на летние каникулы из Констанцы (теперешняя Румыния), где он учился мореплаванию. (В то время это было одно государство!)

Тем временем 28 июня 1940 года присоединенная к СССР Северная Буковина закрывала некогда открытые свои границы с внешним миром. Но пришло время студенту Гнатюку возвращаться на учебу. Не тут-то было. Граница на замке. Говорят, мол, иди, парень, в комендатуру за пропуском - и валяй в свою Констанцу.

Пропуск?! Из СССР? В Румынию? Доучиваться? Во, нахал! Полиглот! Пятью языкам козыряет. Переводчика требует. Мы тебя быстро научим понимать по-человечески, шпион ты такой буржуазный! Сознавайся, на какую разведку работаешь, какое задание выполняешь - и будет тебе пропуск.

Гнатюк пропуск получил: после долгих пыток истязаний - пулю в грудь.

...А Дмитрий Михайлович говорит, что у него волосы становились дыбом, когда он читал нагло фальсифицированную нелепицу 40-го года, обернувшейся смертью для его брата.

...Сижу в архиве и читаю, как загоняли в колхозы послевоенную Западную Украину... Что мы знаем о себе? О своих корнях? Что нам мешает знать? Интересоваться? Только ли лень и неверие? Ой, ли...

Повний текст надруковано в газеті «24ua», 2007 р., (редактор Віталій Портніков).

1983 рік. Після університету і нетривалої праці бібліотекарем я працюю редактором газети «Машинобудівник» на Чернівецькому машзаводы ім. Дзержинського. Площа - 54 га. 5 тисяч працюючих. Партком на правах райкому. Поліклініка. Будинок культури. Продукцію для нафто- та газопереробної продукції завод експортує у 23 країни світу. Монстр! Таких об'єктів у Союзі два - Чернівецький машзавод і науково-виробниче об'єднання ім. Фрунзе в Сумах. Нашого директора - грека за національністю Фотокакіса Вангеліса Теодосіса (ми його називаємо Іваном Федоровичем) «сватають» міністром важкого машинобудування СРСР. Але міністром стає сумський колега Фотокакіса - Лук'янченко. Фотокакіс, на думку партії, має недолік: занадто любить жінок. Це для міністра не годиться.

Я пропадаю в цехах. Поіменно знаю токарів, слюсарів, інженерно-технічну інтелігенцію. Вони вчать мене життя і справедливості. Як тільки що на заводі не так - «підемо в редакцію!» За статусом та ідеологічною ієрархією редактор повинен входити до складу парткому. Але перший секретар Чернівецького міськкому партії Валерій Євдокименко (рідний брат чоловіка Софії Ротару) дає «нагінку» заводському партсекретарю: «До парткому редактора - ні! Забагато говорить і забагато правди хоче! І на партзборах виступає українською». Євдокименко дотепер не знає, що випадково я стала свідком цієї телефонної нагінки, будучи на той час у кабінеті секретаря парткому зі свіжим - з друкарні - номером «Машинобудівника», через що секретареві парткому не довелося викручуватися (вітання, Валерію Кириловичу! Ви мені кілька справді уроків «гарту» дали! Вони мені не раз знадобилися - за це «спасибі»).

Є ще й інший контроль. Відділ пропаганди й агітації обкому партії, який «стежить» за всією пресою області й час до часу дає «цінні вказівки». Секретаря з ідеології обкому - Михайла Івановича Іванеска (це дід Дениса Іванеска - прес-секретаря Президента України Віктора Януковича) - я поважаю: саме він допоміг влаштуватися мені на завод кореспондентом. У жодну обласну газету мене не брали - мовляв, «батьки під час війни жили на окупованій території і невідомо, чим займалися», а я мала нахабство сказати під час однієї співбесіди, що «у нас не було бойових дій, бо територія Буковини належала Румунії, а мої батько й мама тоді ходили пішки під столом» (вони відповідно 1934 і 1940 р. н. ). Цього