Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Ось ті рятівні для 19-річної дівчини - «спечні» 14 рядків Бобинського:
Гориш - палка, як ярий огнецвіт. О, будь моя! Я тужу за Тобою! Спалю багаттям крові храм спокою, Нехай горить, нехай палає світ! Я жду! Я прагну міліони літ! Невтишною, пекучою жагою Палю сонця в погоні за Тобою, Витручую планети з їх орбіт! О, будь моя! Моя близька-далека... Згори в південній тлі, мій сне світанний... Я - південь Твій, життя Твойого спека! ...Моя рука, ядерна, мов граніт, Розв'язує Твій пояс зоретканий - І ти приймаєш те, що створить плід....А книжки з посилки я взяла: коли ще така розкіш дістанеться задарма?! Багато з них - у моїй київській бібліотеці.
(У скороченому вигляді надруковано в журналі «Країна», 2009 р. )
...САМИМИ МАТЮКАМИ...(Михайло Івасюк)
(25.11.1917 - 5.02.1995)
«Колись мушу написати книжку про Сталіна. Але писатиму одними матюками. Протягом перебування в цьому сталінському раю мушу вивчити те багатство матюків, що їх наплодила соціалістична епоха. Цю книгу повинні читати лише чоловіки».
«...Песимістичну думку розвіює віра в те, що двадцяте століття мусить мати свого Спартака».
(Михайло ІВАСЮК, «У царстві вертухаїв»).Більш гідної постави в часи безнадійного, принизливого для людської гідності стражданні, ніж був світлої пам'яті Михайло Григорович Івасюк, я не знала. І дай, Боже, не знати ніколи. Бо навіть найлютішому ворогові не побажаєш пережити те, що пережили Івасюки не лише з утратою Володі, але й опісля, коли безсердечна Система перемелювала живе батьківське серце, як у м'ясорубці. Кинджальний удар у серце звільняє людину від болю, звільняючи її від самого життя. Кинджал у душу не звільняє ні від чого - хіба лише примножує кинджальний біль. Не знаю...
Я не знаю таких слів, якими би списати кілометри натягнутих нервів, отих розірваних батьківських серцевих волокон, які не міг уже здокупити ніхто. І якщо я й знаю вольових людей у час випробування серця на розрив, - то це був Михайло Івасюк. Його Доля випробовувала його починаючи з 1939 року, згодом Доля дала йому набратися сили до року 79-го. Бо після травня 79-го і аж до останньої своєї години він не мав жодної можливості перепочити. Про це думати - не те що писати! - страшно.
Я розкажу лише те, що знаю і свідком чого була сама. Інші розкажуть інше. Інші - ще інше. А правда залишиться сама собою.
...На початку травня 1979 року до Чернівців дійшли чутки, що пропав Володимир Івасюк. Питати про це Оксану, яка вчилася зі мною разом, чи Михайла Григоровича, що викладав у нас українську літературу, - не випадало з двох причин: по-перше, з етичних міркувань, по-друге, обоє щодня були в університеті і жодним чином не показували своєї тривоги, хоча пошуки Володі уже тривали не перший день (експертиза встановить, що смерть Володимира Івасюка наступила 27 квітня, про що буде записано у свідоцтві про смерть).
Михайло Григорович був, як завжди, дуже стриманий, але неймовірно працездатний. Його природна, ненав'язлива і не емоційна ерудиція на лекціях викликала подив і бажання знати більше. Лише емоційна стриманість у подачі матеріалу заважала йому конкурувати із Анатолієм Добрянським - неперевершеним лектором-мистецтвознавцем, на лекції якого ходило половина міста. І ніщо інше. Івасюк-старший був якийсь не такий, як усі інші викладачі. Все у ньому говорило про його осібність: бездоганні - не селянські - манери селянської від народження дитини і бездоганний смак; возведена у ранг винятковості скрупульозність і педантизм; знання і вільне володіння французькою мовою; чудова пам'ять, що у потрібний момент видобувала цілі поклади імен, цитат, топонімів. Леся Українка була його іконою. Незалежно від теми лекції Михайло Григорович завжди посилався на цей незаперечний авторитет: а що з цього приводу думала Леся Українка. Коли він ставав за кафедру і починав лекцію, здавалося, йому хотілося співати, а може, сказати щось більше, ніж він казав. Говорив він завжди піднесено, хоча й без пафосу. Не вживав заяложених тоді й обов'язкових посилань на «рішення пленуму ЦК чи «Політбюро», а як що і цитував з приводу позиції партії щодо творчості того чи іншого письменника, воно якось так було миттєво й несуттєво, що я у старих своїх конспектах саме на його лекціях не знайшла жодної такої цитати.
Він був керівником університетської літературної студії «Сонячні кларнети». Я редагувала стінну газету філологічного факультету під такою ж назвою. Засідання літстудії відбувалися нечасто, зате часто, а хоч би й щодня, можна було підійти до Михайла Григоровича і порадитися щодо того, що ти пишеш. Івасюк не любив поблажливості. Він ніколи нікого не хвалив, але й не ганив явно. Мав величезне почуття такту, проте без зайвого «сюсюкання». Його людська поведінка, уміння триматися подеколи викликали ні, не осуд, а таке собі потайне, із ноткою заздрості, шепотіння - ну, що ви хочете! Гімназійне виховання! Естет! Інтелігент! Письменник!
