«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

— Саме так, — підхопив Блязер. — А тому пропоную вам піти до Глинної Наварії і привести його звідти.

— Як маю привести? — не зрозумів батько. — Хіба він сам не може прийти до Львова? Він що, каліка?

— Звичайно не каліка, міг би й сам, проте страх повністю паралізує його. Чоловік настільки наляканий, що нездатний сам пуститися у дорогу. Мусить його хтось супроводжувати.

Мені, зрозуміло, появлятися там небезпечно. Пропоную піти туди вам. Я віддячусь за послугу.

Тато рішуче, навіть обурено відмовився від такої пропозиції. На тому розмова закінчилася. Але не таким був Мойсей Блязер, щоб легко відступити від наміченого. Наступного дня, у відсутність тата, він став умовляти мою маму. Мати, пам'ятаючи, що завдяки ініціативі Блязера вона врятувалася від сибірського етапу, відчувала перед ним борг вдячності і погодилася вплинути на чоловіка. Обіцянку виконала. Після бурхливої домашньої розмови, яка не обійшлася без сліз і дорікань, тато здався.

Зі Львова до Глинної Наварії близько 15 кілометрів. З вибухом війни всяке транспортне сполучення припинилося. Покладатися треба було лише на власні ноги, а коли пощастить, — на попутні підводи. Немаловажною перепоною стала і проблема з особистим документом. На руках у населення залишалися ще радянські паспорти, які німецькі патрулі не вельми брали під увагу. Десь батько поклопотався у цій справі і здобув аж два різні посвідчення. В одному на відповідному офіційному бланку німецькою мовою підтверджувалося, що він працює у львівській державній друкарні, а в другому — що він проявляв себе повсякчасно як патріот і є довголітнім, перевіреним симпатиком ОУН. Посвідчення скріплювали кругла печатка з тризубом і підпис окружного провідника. Зі свого боку Мойсей Блязер дав батькові рекомендаційну записку до єврейської громади.

Вранці, у неділю, батько вирушив у дорогу. Повернутися необхідно було того ж дня, до поліційної години. Коли ми стали неабияк нервуватися, що час спливає, поліційна година от-от наближається, батько нарешті появився. Мав він втомлений вигляд. Попрохав чаю, жадібно випив і тут же, не роздягаючись, заснув на канапі. Згодом розповів нам про свої пригоди.

Вийти зі Львова йому вдалося легко. Знайомими бічними стежками оминув німецьку заставу на рогачці і вийшов на шосе. Над'їхав селянський віз, і господар без слова погодився підвезти. Селянин цікавий був почути від людини з міста у той мінливий час свіжі новини. У Глинній Наварії теж швидко знайшов потрібну єврейську хату. Прийняли його не без обережної настороженості. Прочитали записку, а потім делікатно попросили пред'явити паспорт. Аж тоді, пересвідчившись, що він є той, про кого пише Блязер в записці, покликали родича Милки. Появився середніх літ худорлявий чоловік у бідному, поношеному одязі з переляканим, застиглим виразом обличчя. Родич Малки знав про домовленість з Блязером і був готовий якстій рушити до Львова. Відбулося прощання з родиною і трьома малими дітьми. Всі розчулилися.

План батька мав такий маршрут: обійти Наварію городами, загумінками, щоб ніхто їх не запримітив, а там далі вийти на битий шлях і зупинити попутну підводу. Спочатку все йшло за планом. Коли вони вже минали село, раптом у видолинку натрапили на міліцейську засідку.

— Ти куди, Мошко, зібрався? — насмішкувато сказав міліціонер, поправляючи рушницю.

Родич глипав на батька злими очима, підозрюючи, що він у змові з міліціонерами. Але скоро переконався, що це не так. Міліціонери стали жорстко допитувати батька хто, звідки, де працює. Тато показав їм паспорт, потім німецьку довідку з місця праці. Тоді старший міліціонер сказав батькові, що він вільний, може собі йти.

— А той? — вказав батько на родича Малки, що стояв збоку ні живий, ні мертвий.

— Його заберемо з собою.

— І що з ним буде? — тиха спитав батько.

— Відведемо на цвинтар і там пристрелимо. Він агент НКВД. Через нього багацько наших людей вивезли на Сибір.

— Але ж це повинен вирішити суд, — запротестував батько. — Не можна самовільно страчувати людей.

— Йде війна, який може бути суд? — усміхнувся міліціонер.

— Подумайте собі, — сказав батько, — як це буде виглядати. Усі євреї в Навари знають, що українець його вивів з хати. Виходить, я вивів людину на смерть. Де тоді моя честь? Тоді стріляйте нас обох, раз ви готові вбити людину без суду.

Міліціонер зняв рушницю і штовхнув прикладом батька в груди.

— Забирайся геть! — процідив сердито. — Невідомо хто ти є насправді, може, так само агент енкаведе. Будеш багато патякати, і ти опинишся на цвинтарі. Йди геть, поки ми добрі!

Тоді батько витягнув посвідчення з ОУН, яке справило на міліціонерів приголомшуюче враження. Посвідчення довго і уважно вивчали, навіть розглядали на світло. За словами тата, міліціонерів вразив підпис окружного провідника, якого вони, виявилось, знали особисто. Задали пару контрольно-перевірочних запитань і, переконавшись, що посвідчення справжнє, спустили з тону.

Куди ви прямуєте? — запитали.

— До Львова, — відповів тато.

— А чому разом?

— Маю таке завдання, — відповів тато.

Почувши ті слова, міліціонери виструнчилися.

— Зичимо успіху! — побажали.

Більшу частину дороги здолали пішки, бо родич Малки боявся сідати на попутні підводи. Але справа зроблена: батько привів його цілого і здорового.

Старі, з австрійських часів, житлові будинки у Львові мають здебільшого внутрішні балкони. Довгі, з залізним поручням, ці балкони оперізують поверхи таких будинків з краю в край. Влітку у гарну погоду жіноцтво нашого кварталу любило на гамірливих внутрішніх балконах ніжитися на сонці. Мамам і бабусям зручно було теж з висоти поверхів наглядати за своїми юними нащадками, що гралися з ровесниками внизу на подвір'ї. Голосні розмови перелітали з балкона на балкон, траплялося, що говорили одночасно кілька поверхів нараз. Серед мешканців панували доброзичливі стосунки спільноти і мало не родинна лагідність.

Будинки із внутрішніми балконами подобалися і вуличним музикантам. Сценою