«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

Своє ставлення до євреїв постанова ОУН заключила в трьох наступних реченнях: «Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог». Не вдаючись до аналізу цих положень (тим займаються історики), підкреслимо, що з наведеної постанови чітко й ясно випливає, що ОУН завбачливо виступило проти єврейських погромів. Постанова виразно застерігала не ототожнювати антисовєтизм з антисемітизмом. Еліяху Йонес вставив спрепаровании уривок з цієї постанови в такий контекст, щоб з нього не було зрозумілим, що ОУН в 1941 році рішуче забороняла єврейські погроми.

Слідом за Йонесом та Вайсом, ось як, наприклад, подає лукаво текст цієї постанови ОУН відомий українофоб Солженіцин у своїй книзі «Двести лет вместе»: «Жиды в СССР являются самой преданной опорой господствующего большевистского режима и авангардом московского империализма в Украине… Организация Украинских Националистов осознает жидов как опору московско-большевистского режима, просвещая одновременно народные массы, что Москва — это главный враг». Поминаючи некоректний в російському перекладі термін «жид», маємо тут наочний яскравий приклад українофобських шахрайських маніпуляцій. За трьома крапками заховане найважливіше друге речення: «Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів». Сказано виразно і зрозуміло кому і навіщо в Україні потрібні були єврейські погроми. Приписування структурам ОУН організації у Львові єврейських погромів є зловмисною вигадкою українофобів з метою дискредитації української визвольної боротьби.

При кожній зміні влади у Львові всіх працюючих зобов'язували негайно повертатися на свої місця роботи. Німці оголосили: «Хто не повернеться на місце праці, того чекає смертна кара». Мій батько поспішив на вулицю Сокола (тепер Ковжуна), в обласну друкарню, де він до початку війни працював у поліграфічному цеху газети «Вільна Україна». Друкарня залишилася неушкодженою воєнними діями і зберегла значний запас паперу, але большевицька газета, звичайно ж, за нової влади не могла виходити. У перші дні німецької окупації друкарня випускала лише плакати і листівки, які ніяк неспроможні були замінити собою періодичне видання з систематичним оперативним матеріалом, урядовими розпорядженнями і повідомленнями. У багатолюдному місті будь-яка адміністративна влада не може справно функціонувати без загальнодоступної щоденної газети.

П'ятого липня батько приніс з роботи свіжий номер щойно посталої львівської газети, яку офіційно стала видавати управа міста. Новий часопис дістав назву «Українські щоденні вісті», а його перше число роздавали львів'янам безплатно. Зацікавлення газетою серед спраглих свіжої інформації людей було надзвичайним. Щоб ознайомитись з першим номером офіційної газети, до нас прибігли відразу і Блязер, і Штарк, і Валах, і Щур. На тому не закінчилося. Наступного дня мене стали запрошувати до себе ті сусіди, які слабше розуміли українську літературну мову, і просили прочитати та витлумачити їм окремі мовні звороти.

Вміщене в часописі «Слово Митрополита», в якому йшлося про те, що на основі солідарності та невтомної праці постане Соборна Україна не тільки як велике слово та ідея, але як живий, здоровий, життєздатний могутній державний організм, мої єврейські слухачі сприймали з розумінням і задоволенням. Євреї ніколи не мали з українцями щонайменших територіальних суперечок, а жити в українській державі їм, зрозуміло, подобалося більше, ніж в гітлерівському райху.

Стриманий коментар викликало суворе розпорядження німецького коменданта міста Львова генерала Ренца. Комендант сповіщав, що за найменшу спробу виступу проти німецьких військ — кара смерті. За зберігання вогнепальної зброї та амуніції — кара смерті. Несанкціоновані збори, демонстрації, вуличні походи — кара смерті. Комендант теж застеріг, що без дозволу військової влади не можна чинити жодних заходів поліційного, економічного та будь-якого іншого характеру. «Це, мабуть, незле, — розмірковували сусіди, — звісно, німці полюбляють чіткий порядок і залізну дисципліну і не допустять надалі жодного самоуправства».

Найбільше всім припало до вподоби подане в газеті одне коротеньке, але дуже вагоме практично оголошення: «Наказую всім органам міліції і торговельних підприємств м. Львова організувати під крамницями одну чергу громадян. Самовільний поділ черги по віросповіданні чи національності забороняється. Управа м. Львова». Таким чином, українське керівництво міста повідомило львів'ян, що воно налаштоване не на конфронтацію, а на співпрацю з усіма його жителями, без різниці національності. Стосувалося це передусім саме євреїв, бо їх жорстка дискримінація німцями на кожному кроці стала для всіх очевидною.

Проте вже через кілька днів під тиском ґестапо оголошено нову постанову, яка розділяла час продажу в продуктових крамницях окремо для євреїв, що було рівнозначне з дискримінаційним поділом черги за національною ознакою. На тому далекоприцільний гестапівський курс ізоляції євреїв від решти львів'ян не зупинився. У другій половині липня для єврейського населення відведено «окремі ресторани, кав'ярні, їдальні та крамниці на всі товари». Тоді ж їх перевели на голодоморний, наполовину менший від інших, рівень постачання харчовими продуктами.

У воєнне лихоліття ніщо так реально не показує дієвість нової влади і її справжнє ставлення до підвладного населення, як забезпечення міста продуктами харчування. За радянських часів, хоча й виникали значні перебої з постачанням, але відповідальні органи намагалися якось цьому зарадити і пояснити населенню причини дефіциту, щодо певної міри заспокоювало і давало сили терпіти злигодні. Відчувалося, що влада хоч на словах, але все-таки дбає про населення. Німці ж продемонстрували холодну байдужість і повну відчуженість від місцевого населення. У перші тижні німецької окупації постачання Львова продуктами не мало виразної організаційної форми, яка існує при картковій системі. Панував суцільний безлад: комусь, щось, десь, колись видавали за якимись списками домоуправлінь. Комусь ще за якимись там іншими списками чи дорученнями… Бракувало найнеобхіднішого і, в першу чергу, хліба. Під харчовими крамницями за хлібом стояли довжелезні черги. Оскільки чоловіки ходили на роботу, то в чергах були переважно жінки і підлітки. Мені випало немало тоді вистояти. Збиралися під крамницями, як правило, люди з одного кварталу, що давно знали одне одного, і це створювали доброзичливу атмосферу.