Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

в цих обох постатях, — ледачкуватому й геніальному імпровізаторові Талейрані і в тисячоокому, пильному обчислювачі Фуше, — поставивши їх біля Наполеона, поряд з довершеним генієм, що поєднував у собі обидва обдарування, — далекоглядність і пильність, пристрасть і працьовитість, знання світу і вміння бачити світ.

Але ненависть між представниками однакової породи найлютіша. Тому за якимсь найглибшим інстинктом, непомильним, успадкованим з кров’ю знанням, Фуше й Талей­ран цураються один одного. З першого дня великому сеньйорові був огидний той дрібнороб, збирач чуток і доповідач новин, той холодний підглядач. А Фуше дратували легковажність і марнотратство, шляхетно-зневажливе й лінькувато-жіноче недбальство Талейрана. Вони якщо й говорили один про одного, то немов кололи отруєним кинджалом. Талейран глузував: «Фуше тому так зневажає людей, що занадто добре знає себе». Фуше й собі брав на кпини, коли Талейрана призначили віце-канцлером: «Il ne lui manquait que ce vice-là»[30]. Де вони могли поставити камінь один одному на дорозі, то робили це, не лінуючись, де могли нашкодити один одному, то хапалися за першу-ліпшу нагоду. Обидва — меткий і працьовитий — так доповнювали один одного, що були важливими для Наполеона міністрами, і надто вже була йому до вподоби їхня взаємна запекла ненависть, бо наслідком стало те, що вони пильнували один одного ліпше, ніж пильнувала б сотня невсипущих підглядачів. Про те, що Талейран знову запродався, знову віддавався любощам чи бенкетам, про Талейранове недбальство йому запопадливо доповідав Фуше, а про нові хитрощі, кожне нове крутій­ство Фуше квапливо сповіщав Талейран. Отже, Наполеон відчував, що ця незвичайна пара водночас служить йому і стереже його. Бувши видатним психологом, Наполеон якнайкраще скористався цим суперництвом своїх міністрів, щоб підганяти їх і водночас тримати на ретязі.

Не один рік розважався ввесь Париж такою затятою ворожнечею двох суперників — Фуше й Талейрана. Публіка дивилася, немов Мольєрові сцени, невичерпні варіанти тієї комедії на підніжках трону й тішилась, коли знову й знову чубились обидва володареві служники, цькуючи один одного дошкульними словами, а володар з олімпійським спокоєм приглядався до цієї вигідної йому борні. Але поки він сам та решта й далі з утіхою сподівалися дивитись на гру кота з собакою, це двійко досконалих акторів раптом поміняло ролі й узялось до поважної спареної гри. Вперше їхня спільна невдоволеність паном здолала їхнє суперництво. Йдеться про 1808 рік, і Наполеон тоді знову почав війну, наймарнішу й найбезглуздішу зі своїх війн — Іспанський похід. 1805 року він переміг Австрію і Росію, 1807 року розбив Пруссію, впокорив німецькі та італійські держави, і не було й найменшого приводу до ворожнечі з Іспанією. Та його простакуватий брат Жозеф (через кілька років Наполеон сам визнав, що «пожертвував собою задля йолопа») захотів і собі корони, а що якраз жодної напохваті не було, ухвалили, зламавши людські права, просто відняти її в іспанської династії: знову загарчали барабани, посунули батальйони, знову потекли з кас із мукою збирані гроші. Наполеон знову сп’янів від страшливого прагнення перемоги. Від такої нестримної воєнної гарячки мало-помалу оскаженіли навіть найтовсто­шкуріші. Оскільки Фуше й Талейран не схвалювали цю, без ніякісінької причини почату війну, внаслідок якої ще сім років Франція мала спливати кров’ю, а імператор не слухав ні одного, ні другого, то вони непомітно зійшлися. Вони знали, що їхні листи й пропозиції імператор, зіжмакавши, з люттю жбурляє в куток, що давно вже безсилі урядовці супроти маршалів, генералів та всіляких шабельників і геть беззахисні перед корсиканським кодлом, що прагло свою жалюгідну минувшину якнайшвидше закутати горностаями. Отож Фуше й Талейран спробували запротестувати прилюдно і, тому що були позбавлені слова, вирішили вдатись до політичної пантоміми, до справжнісінького театрального трюка, а саме: демонстративно поєднатися.

Невідомо хто, Фуше чи Талейран, так театрально й разюче поставив сцену. Відбулася вона так: Наполеон воював собі в Іспанії, а в Парижі аж гуло від усіляких свят, гульні та зборів — до цілорічної війни вже звикли, як до снігу взимку й до грому влітку, — тож і на вулиці Святого Флорантена в домі великого канцлера одного грудневого вечора 1808 року (а Наполеон тієї миті десь у неохайній валь­ядолідській квартирі писав армійські накази) теж мерехтіли тисячі свічок і награвала музика. Зібралися гарненькі жінки, що їх так полюбляв Талейран, блискуче това­риство, високі державні радники й іноземні посли. Всі жваво теревенили, танцювали, розважалися. Раптом в усіх кутках стиха заговорили й зашепотілись, урвався танок, вражені гості зібралися в купки: ввійшов чоловік, на якого тут найменше сподівалися, худющий Кассій — Фуше, що (як знав кожен) люто ненавидів і зневажав Талейрана, ніколи й ногою не ступивши до його дому. Але ж гляньте, з вишуканою люб’язністю міністр закордонних справ покульгав назустріч міністрові поліції, чуйно привітав його, немов любого гостя чи приятеля, по-дружньому взяв під руку. Вочевидь виявляючи прихильність, провів його через залу, зайшов з ним до сусідньої кімнати; там вони сіли на канапі й стиха перемовлялись — усіх присутніх охопила безмірна цікавість. Наступного дня ввесь Париж дізнався про надзвичайну сенсацію. Повсюди тільки й говорили про це раптове примирення, що так упадало у вічі, так афішувалося, і кожен розумів його причину. Коли так несподівано поєдналися кіт і пес, то, безперечно, лише проти кухаря: дружба Фуше з Талейраном свідчить про відкриту незгоду міністрів з паном — Наполеоном. Миттю позривалися на ноги всі шпигуни, аби розвідати властиві наміри цієї змови. В усіх посольствах зашкряботіли пера, пишучи термінові рапорти, Метерніх кур’єрською поштою повідомив у Відень, що «таке єднання є виявом бажань надміру виснаженої нації». Але й Наполеонові брати й сестри теж ударили на сполох, пославши до імператора надзвичайних гінців з такою неймовірною звісткою.

З гінцями шелеснула вістка в Іспанію, та ще швидше, як тільки міг, мов ошпарений батогом, помчав Наполеон до Парижа. Отримавши вістку, він не запросив до себе навіть найближчих дорадників, кусав, закушував губи й відразу дав розпорядження про виїзд: таке зближення Талейрана й Фуше його налякало більше, ніж програна битва. Повертався він просто скаженим темпом: 17 числа виїхав з Вальядоліда, 18-го він у Бурґосі, 19-го — в Байоні; ніде не зупинившись, скрізь похапцем міняючи збатожених коней, 22-го, наче