Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес
Натомість у тому ж лютому, коли Бріжіт Бардо на карнавалі в Мюнхені опустила декольте до неймовірної межі, а французький прем’єр-міністр пан Ґі Молле перетнув Атлантику, аби помирити свою країну зі Сполученими Штатами після Суецького фіаско, Москва видала перший сюрприз року, який мав стати найнапруженішим, найбентежнішим і найпродуктивнішим для Радянського Союзу. Цим сюрпризом, представленим газетою «Правда» як другорядна подія, стала заміна шостого радянського міністра закордонних справ Дмітрія Шепілова новою скороспілкою світової дипломатії Андрєєм Громико.
Шепілов, колишній редактор «Правди», був призначений в червні 1956 року. Його алюр міністерством закордонних справ становив рекорд швидкості: всі його попередники залишались на цьому посту в середньому вісім років. Шепілов протримався вісім місяців. У Заходу, який не міг збагнути складні політичні шахи Кремля, були причини думати, що Громико протримається лише вісім днів.
О 8:33 ранку, в тумані і холоді нерішучої вашингтонської весни, віце-президент Сполучених Штатів пан Річард Ніксон вирушив у сімнадцятиденну подорож Африкою. Так почався третій місяць, березень, місяць мандрівок. З 15 тисячами кілометрів, що їх за кілька днів у три етапи подолав з Австралії до Нью-Йорка державний секретар Сполучених Штатів пан Фостер Даллес, він, відколи займає цей пост, пройшов повітряний шлях, що дорівнює 16 кругосвітнім подорожам: загалом 380 тисяч кілометрів. Того ж тижня президент Сполучених Штатів генерал Ейзенхауер на борту лінкора «Канберра» поплив до ідилічного британського володіння на Бермудах, де мав зустрітися з англійським прем’єр-міністром паном Гарольдом Макмілланом, який за одну ніч перестрибнув Атлантику, аби впорядкувати певні речі, які залишив незавершеними його попередник, пан Іден.
Ізраїльський міністр Ґолда Меїр взяла участь у цій гонці проти часу в рекордній подорожі з Тель-Авіва до Вашингтона, де мала намір нагадати панові Фостеру Даллесу про виконання американських обіцянок, «гарантію того, що сектор Газа не буде знову окупований єгипетськими військами і упевненість в тому, що Сполучені Штати не дозволять ще раз перекрити Берингову протоку». У цій мішанині мандрівок, поїздок туди-сюди довкола світу президент Філіппін пан Магсайсай піднявся на борт C-47, нового і справного літака, який через кілька годин після злету впав на землю, охоплений полум’ям. Цей нещасний випадок, про який точно нічого невідомо, навіть те, чи був то насправді нещасний випадок, виявився єдиним у місяці, в якому проста несправність двигунів могла б повернути навспак (чи направо) історію світу. Філіппінський діяч пан Нестор Мато, який летів у тому самому президентському літаку і дивом вижив у катастрофі, повідомив, що до лиха призвів сильний вибух на борту. Поки рятувальні команди марно шукали тіло президента Магсайсая, а в політичних колах західного світу катастрофу пояснювали замахом комуністів, президент Ейзенхауер, готуючи валізки до подорожі в Нассау, зняв піджак перед відчиненим вікном і підхопив застуду. В той час в дрімоті африканської весни пан Ніксон сильними щелепами школяра перемелював зерна диких рослин — як доказ приязного ставлення його країни до сяючих і прикрашених пір’ям громадян Уганди.
Педро Інфанте відходить. Батіста залишається
Ця невчасна мандрівна гарячка політиків мала на меті виправити всі хиби Суецької авантюри, яка й через чотири місяці залишалася головним болем західників — попри те, що війська ООН вже стояли між Єгиптом та Ізраїлем, а техніки почали витягати з каналу затоплені в листопаді генералом Насером судна. Насправді, якщо віце-президент Ніксон поїхав до Африки, якщо завдав собі труду з’їсти і випити стільки дивних речей, що їх йому піднесли примітивні монархи чорного континенту, він не втратив натомість нагоди випити м’ятного чаю в Марокко, яким його пригостив Мулай Хасан, принц з кольорового кіно, який є одним з трьох стовпів арабського світу. Пан Гарольд Макміллан, зі свого боку, спробував переконати президента, аби він не перекладав повністю проблеми Сходу на ООН. Президент вислухав його з великою увагою попри застуду і попри те, що (з причин, які протокол так і не зміг пояснити) під час розмови мав заткнуті ватою вуха.
Дуже близько від місця, де відбувалась ця розмова, на Кубі, де президент Батіста починав губити сон через проблеми з громадським порядком в провінції Ор’єнте, танець року, музика, яка менш ніж за три місяці заразила молодь всього світу, від Парижа до Токіо, наразилась на першу перешкоду: на телебаченні Гавани заборонили rock’n’roll. «Йшлося, — говорила заборона, — про аморальний і ганебний танець, чия музика сприяє засвоєнню дивних рухів, які ображають мораль і добрі звичаї». За цікавим збігом, того самого тижня на святі в Палм-Біч шведська актриса Аніта Екберг і її чоловік Ентоні Стіл фізично побились з кубинським скульптором Джозефом Добротним, бо той показав скульптуру цілком оголеної жінки, як модель для скульптури, за його словами, йому правила шведська актриса. В ім’я моралі і добрих звичаїв остання накинулась на нього з копняками. Інша шведська актриса, Інґрід Берґман, того самого тижня з’явилась у міжнародних новинах, коли їй вручили Оскар за її гру в фільмі «Анастасія». Цей факт було розцінено як примирення Інґрід Берґман з публікою Сполучених Штатів, яка протягом восьми років ставилась до неї несхвально через її шлюб з італійським режисером Роберто Росселліні.
Дослідник Річард Берд, мандрівник до Південного полюсу, помер на кілька днів раніше, ніж французький політик Едуар Ерріо. Франція заледве викроїла час на двадцятичотиригодинний траур, заклопотана війною в Алжирі і підготовкою до прийому англійської королеви Єлизавети.
Молодий кубинський адвокат, який одного разу в Мексиці витратив останні двадцять доларів на видання промови, висадився на Кубі з групою супротивників президента Батісти. Адвоката звуть Фідель Кастро, і
