Леді Африка - Пола Маклейн

— Як гадаєте, чи з’являться колись в Англії жінки-тренери? — спитав мене один із газетярів.

— Ніколи про це не думала, — відповіла я.

Поки я позувала для фото, дуже хотілося штовхнути Джока ліктем у ребра — відсунути його від мене та моєї слави. Але натомість я просто всміхалася...

Ді завжди вмів святкувати. Того самого вечора напої лилися рікою, він виголошував довгі дотепні тости й танцював із безліччю гарно вдягнених жінок, а підкуплений гарним шампанським оркестр грав усе, що він замовляв.

Клуб «Матайґа» вважався найкращим місцем у Найробі. Він розташовувався за п’ять кілометрів від центру міста й був справжньою оазою з рожевими, мов пір’я фламінго, стінами, викладеними галькою. За цими стінами члени клубу відчували, що мають право не просто бувати тут і насолоджуватися заслуженою пошаною, але й позбутися будь-яких обмежень. Тут можна було грітися на сонячних тенісних кортах, походжати зі склянкою джину зі шматочками льоду, тримати в стайні найкращого коня, ганяти гладенькі крокетні кулі на глянсовому газоні, наймати шофера-європейця або просто весело проводити дозвілля на терасі із блакитними ширмами.

Я любила цей клуб більше, ніж будь-хто — його вітальні з темною дерев’яною підлогою, пухкими, вкритими ситцем диванами, перськими килимами й мисливськими трофеями в рамах, — але досі була в кепському настрої. Джок і далі стовбичив поряд, ні на мить не залишаючи мене й не дозволяючи насолодитися життям. Лише коли Ді підійшов та запропонував йому розпити чудову пляшку витриманого віскі, я змогла втекти до бару, скрадаючись уздовж стіни, щоб зникнути непомітно.

На танцювальному майданчику всі вже впали в цілковиту нестяму, неначе переймалися лише тим, що ніч мине швидше, ніж вони встигнуть отримати свою частку щастя й забуття. Перегони завжди доводили всіх до такого стану, а позаяк вечірка тривала ледь не з полудня, офіціанти та носії мали виснажений вигляд, вже насилу втримуючи відповідний рівень. Поки я дісталася до коктейль-бару, там вишикувалася черга з кількох осіб.

— Тут можна посивіти, поки дочекаєшся джину, — попередила мене жінка, яка стояла просто переді мною.

Висока та струнка, вона говорила з чітким англійським акцентом й була вбрана в темно-зелену сукню та підібраний до неї капелюшок зі страусовим пером.

— Хвалити Бога, я підготувалася заздалегідь.

Вона потягнулася до своєї маленької, прикрашеної чорним бісером сумочки, дістала звідти срібну баклажку та простягнула її мені.

Я подякувала й незграбно почала відкручувати сріблясту накривку. Жінка усміхалася.

— До речі, виступ сьогодні був чудовим. Я — Кокі Біркбек. Ми зустрічалися на перегонах багато років тому. Я твоя далека родичка по материній лінії.

Згадка про матір, як завжди, одразу вивела мене з рівноваги. Я зробила добрячий ковток, відчуваючи полум’я в носі й горлі, та повернула гарненьку баклажку назад.

— Не пригадую, щоб ми з вами зустрічалися.

— О, це було так давно. Ти тоді була ще малою, а я... молодшою. Як ти зносиш цей сухий клімат? Шкіра пересихає та тріскається, й кожні два роки тут варті десяти.

— Ви красуня, — відверто визнала я.

— Ти що, янгол? Можу побитися об заклад, ти досі прагнеш здаватися старшою, особливо у тому колі, де крутишся, розштовхуючи здоровенних чоловіків у загороді?

Вона засміялася й поплескала по плечі чоловіка, який стояв перед нею.

— Бліксе, ти можеш тут усе якось прискорити? Ми вже непритомніємо.

Він обернувся та усміхнувся їй, трохи по-юнацькому і з дивним голодом у погляді.

— У цьому є щось сексуальне.

— Для тебе в усьому є щось сексуальне.

Він підморгнув.

— Хіба тобі не це в мені подобається?

Він був кремезним, з широкою шиєю та квадратними плечима, і, хоча йому, певно, було років тридцять чи більше, кругле обличчя досі зберігало задерикуватий школярський вираз.

— Брор Бліксен, а це — Берил Клаттербак.

— Пурвес, — ніяково виправила я. — Тепер я одружена.

— Це серйозно, — сказала Кокі. — Але не турбуйся. Ти в надійних руках.

Вона по-змовницьки стиснула мою і Бліксову руки.

— Доктор Тарві прописав певні ліки, — сказав Блікс, — якщо висловлюватися медичними термінами, їх слід вживати в чистому вигляді.

— Доктор Тарві? — розсміялась я. — Це ваш приватний лікар?

— Його уявний приватний лікар, — Кокі похитала головою. — Але на захист Тарві можу сказати, що його рекомендації завжди слушні.

Ми знайшли місце біля танцювального майданчика та сіли. Я спостерігала за вихором веселих облич і сподівалася, що Джока достатньо розважить напій Ді й він дасть мені спокій ще на кілька хвилин. Блікс попросив офіціанта принести три сріблясті відерка з трьома пляшками рожевого шампанського.

— Щоб нікому з нас не довелося ділитися, — пояснив він.

— Це все його лев’яча жага до власної території, — пояснила Кокі. — Наш Блікс чудовий мисливець. І йому передалися хижацькі інстинкти.

— Це краще, ніж працювати, — погодився він. — Я щойно повернувся з Бельґійського Конґо. З Верхнього Веле, де ходять легенди про слонів з чотирма бивнями. Там у них є особлива назва, а ще безліч історій про таємничу силу, якою вони володіють. Один мій багатий клієнт, ледь зачувши про це, запропонував мені вдвічі більше, ніж зазвичай, якщо ми побачимо одного з тих слонів. Казав, що нам навіть не доведеться в нього стріляти, він просто бажає побачити ту тварину бодай раз у житті.

— І ви її побачили?

Він весело на мене глянув та зробив великий ковток зі свого келиха.

— Дівчина зовсім не вміє слухати історії, лишень поглянь на неї.

— Ти мусиш дозволити йому розповісти всю історію, люба. Інакше він не здасться тобі таким сміливим і цікавим.

— Саме так, — підморгнув їй Блікс.

— Ми блукали лісом Ітурі вже цілі три тижні, ходили вздовж в’язких боліт Конґо. Інколи можна провести кілька місяців і не побачити жодного слона, але нам зустрілося кілька десятків, і троє чи четверо великих неповоротких самців мали бивні, що волочилися по землі. Вони всі були зразковими представниками, скажу я вам, але мали по два бивні. Тим часом занепокоєння мого клієнта зростало. Що більше ми ходили лісами, то впевненішим він ставав: слонів із чотирма бивнями не існує, а ми просто його дуримо, щоб