Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

зважаться напасти на наймогутнішого у Франції, на самодержця, що має славу і вплив несплямованого імені, прибрав до рук провід у місті та в армії, якобінців і народ. Їм усе здається, що немає повної безпеки, що вони не досить численні, не досить рішучі, не такі вже сміливі, щоб у відкритій боротьбі подолати цього велетня революції, і вже чимало завбачливо завагалося, почалися розмови про відступ і замирення. Важкою працею зліплена докупи, змова от-от розвалиться.

І цієї миті доля, вигадливіша за будь-якого письменника, кидає вирішальну гирю на розгойдані шальки. Фуше був неначе обраний, щоб піднести вогонь до пороху. Адже він, до відчаю зацькований усіма хортами, що­хвилини лякаючись блискучого леза сокири, на додачу до своїх політичних невдач зазнав у ці дні ще й найтяжчого і невтішного родинного горя. Сухий і холодний інтриґан та відлюдник у громадському й політичному житті, цей незвичайний чоловік удома найніжніше кохає дружину і зворушливо дбає про дітей. Він до нестями любить свою вкрай бридку подругу, а передусім те мале дівча, що народилося за часів проконсульства й на ринковому майдані в Невері було охрещене його власною рукою й назване Ньєвр. Це дрібне, лагідне й блідаве дитинча, його пестунка, в ті термідоріанські дні раптом тяжко захворіло, і до тривоги за власне життя додалася нова й страшна за дочку. Найпекельніші муки: знати, що квола, хвора на груди укохала істота помирає біля дружини, — й через Робесп’єрові цькування не мати змоги посидіти коло ліжка вмирущої дитини, а ховатися по чужих кутках і горищах. Замість її доглядати й пильнувати вже нечутний віддих, він, мов на розпечених підошвах, змушений бігати від одного депутата до іншого, брехати, благати й присягати, боронячи власне життя. У спекотні липневі дні (найжаркіші за бозна-скільки років) горопашний із розбитим серцем і збуреним розумом метається навсібіч, невтомно блукаючи за політичними лаштунками, не можучи бути там, де його кохане дитя страждає й помирає.

5 чи 6 термідора ці муки скінчилися. Фуше провів до церкви невеличку домовину: дитина померла. Таке лихо робить людей незламними. Мавши перед очима смерть дочки, він уже не боїться власної. Нова сміливість — одвага відчаю — насталила йому волю. А змовники й досі вагаються, все відсувають боротьбу, і тоді нарешті Фуше, що на землі, крім власного життя, не мав чого втрачати, мовив вирішальне слово: «Вдаримо завтра». Це було сказане 7 термідора.

Настало 8 термідора — всесвітньо-історичний день. Рано-вранці над бездогадним містом зависає безхмарне липневе сяєво. Тільки в Конвенті ще вдосвіта панує не­звичне збудження: по кутках стоять і шепочуться депутати, ще ніколи не було так багато чужих і цікавих у коридорах і на трибунах. У повітрі безтілесним духом ширяє таємниця й неспокій, бо якимсь незбагненним чином поширилася чутка, ніби сьогодні Робесп’єр поквитається зі своїми ворогами. Може, хто стежив за Сен-Жюстом і побачив, як увечері він виходив із замкненої кімнати, а в Конвенті вже добре знають, що буває після таких потаємних нарад. А може, Робесп’єр дізнався про воєнні плани своїх су­противників?

Усі змовники, всі, хто почувався під загрозою, стурбовано вдивлялися в обличчя колеґ: чи хтось із них розплескав небезпечну таємницю, і хто саме? Чи Робесп’єр першим піде на них, чи вони задушать його, перше ніж він рота розтулить? Чи непевна, боягузлива більшість — «le marais» — віддасть себе на пожертву, чи боронитиметься? Кожен тремтить і вагається. Над Зборами, немов душне свинцево-сіре небо над містом, загрозливо нависла тривога.

І справді, тільки-но почалося засідання, Робесп’єр узяв слово. Врочисто, як і на святі на честь Верховної Істоти, зодягнений у небесно-блакитне вбрання, що вже стало істо­ричним, у білі шовкові панчохи, він повільно, зумисне поважно сходить на трибуну. Тільки в руках цього разу не смолоскип, як тоді, а круглий, мов держак лікторської сокири, сувій паперу — його промова. Знати, що твоє ім’я там, у згорнених аркушах, — це вже певна смерть, і тому на лавах, мов раптом урвані, стихли розмови й гамір. Із садка, з трибуни заквапились депутати й посідали на свої місця. Кожен з тривогою стежив за виразом усім знаного дрібного обличчя. Але, мов кригою скутий і непроникний для жодної цікавості, Робесп’єр на трибуні вже поволі розгортає сувій. Перше ніж братися читати, він, аби підняти напругу, підводить сліпуваті очі, довго — справа наліво, зліва направо, знизу вгору, згори наниз — грізно й холодно обводить поглядом уже немов очманілі збори. Ось вони всі сидять — нечисленні друзі, багато невідомих і полохливий гурт змовників, що чатують на його смерть. Кожному подивився у вічі. Тільки одного не видно. Єдиного ворога нема цієї вирішальної миті — Жозефа Фуше.

Але дивно: в дебатах названо лиш ім’я відсутнього, тільки ім’я Жозефа Фуше, і саме навколо його імені розгорілася остання й вирішальна боротьба.

Робесп’єр говорив довго, багатослівно й утомливо; за давньою звичкою, він усе заміряється сокирою не знати й на кого, розводиться про змови та конспірації, про негідників і злочинців, не назвавши жодного імені. Йому досить навіяти Зборам гіпнотичну млість, спаралізовані жертви завтра вранці доб’є Сен-Жюст. Три години по­спіль він виточує в порожнечу незрозумілу, всуціль забиту фразами промову і, коли нарешті скінчив, Збори не так налякані, як вимучені.

Одразу після промови не знялася жодна рука. На всіх налягла непевність. І ніхто не знає, перемогу чи поразку звістує мовчання: все вирішать дебати.

Нарешті хтось із Робесп’єрових поплічників запитує, чи Конвент опублікує промову, отже, чи схвалює її. Ніхто не заперечив. Більшість, боязлива, рабська, а водночас утішена, що сьогодні вже не вимагатимуть від неї нових голів, арештів і самообмежень, голосує «за». Аж тут, останньої миті, виходить один змовник — ім’я його належить історії: Бурдон де ль’Уаз — і виступає проти публікації. І цей один голос розкував решту. Боягузливість помалу згромадилась і згуртувалась у відчайдушну сміливість: депутати один по одному винуватять Робесп’єра, що він туманно формулює свої пояснення та погрози, нехай, урешті, зрозуміло скаже, кого саме він звинувачує. За чверть години сцена відмінилася: Робесп’єр, напасник, уже змушений боронитися, замість посилити, він ослабив свою промову, кажучи,