У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик

На нашому відтинку вогонь сповільнився, але з другої сторони хати стрілянина збільшилася. Все ж нашим товаришам, що ще були в хаті, тепер стало легше вискакувати через діру в коморі і долучуватися до нас.

Гірша справа була з тими стрільцями, що примістилися в стайні коло хати. Її двері виходили просто під цівки ворожих кулеметів. Вікон у стайні не було, стіни сильні, і тому замкнені в ній стрільці - яких десяток людей - взагалі не знали, що твориться навколо. Вони пробували лізти через діру, що крізь неї господар викидав гній, але вже перша спроба скінчилася смертю. Пригадую, що в стайні були між іншими Херсонець, Зруб, Зорян і Коля (за походженням калмик), їхнє становище ставало трагічним, бо хата була вже майже вся у вогні, і починала горіти і стайня. Господиня, не зважаючи на небезпеку, повиносила дітей та деякі речі надвір і побігла до стайні, щоб випустити худобу. Яким чином оминули її ворожі кулі і досі не знаю. Майже в той сам час стрілець Херсонець поставив два кулемети у дверях, щоб, як будуть вриватися більшовики, зустріти їх оловом. На її щастя, коли вона з'явилася на порозі - наші кулемети не заговорили.

Херсонець наказав продиратися з боєм крізь ворожий вогонь.

Використавши дим, який густими клубами виходив з хати і час від часу прикривав стайню, вони вибігли і сильним вогнем зразу вбили кількох ворогів. Більшовики на мить розгубилися, бо не знали, що діється, і мабуть подумали, що проти них наступає більша сила. Вони розбіглися, а коли зорієнтувалися, що це тільки невеличка групка вирвалася із стайні, вже було запізно. Наші перебігли до кущів, тільки стрільця Смока ранило в коліно, але інші його підхопили з собою.

Ще якийсь час коло хати було чути стрілянину, розриви ґранат і крики енкаведистів, які кидали до хати гранати, хоч там уже нікого не було. В хаті залишилося багато нашої амуніції і ґранат, і от тепер вони вибухали і розривалися, а більшовики думали, що ми відстрілюємося. В хаті згорів і мій наплечник з усім приладдям і багатьма пам'ятковими речами.

Бунчужний і чотовий Корп зібрали усіх стрільців, і ми почали продиратися на один із вершків гори, в надії, що згодом пощастить нав'язати зв'язок із сотенним.

Ворог скерував на нас сильний вогонь, ми відстрілюючись, завернули в інший бік, але й там перегородив дорогу ворожий кулемет. Тоді ми кинулися в якийсь байрак і так пощастило нам пробитися на другу сторону лісу, де було спокійно. Через якісь непроходимі скелі ми дряпалися вгору, як по стіні, і потім знов зсувалися униз. Між тими скелями ми стрінули один із наших роїв, що був на заставі.

Вже добре смерклося, як ми дійшли до села Протічне. Місцевий станичний розповів нам більше про бій. Згідно з його словами більшовиків навів на нас сексот з села Хміль. В наскоку брало участь багато енкаведистів, а по селах і лісах були розставлені їхні застави.

Коли зважити сили ворога і наші, ми вийшли з цієї халепи цілком щасливо. Наших було троє вбито і четверо поранено. Від станичного ми ще довідались, що в селі Руське наші селяни зловили коня нашого сотенного і віддали його солтисові. На коні було сідло, а в торбах важливі документи та списки усіх наших вояків. На щастя, наші люди забрали коня від солтиса.

Відпочивши трохи у Протічнім, ми ще тієї самої ночі відмаршували до Наринського, сподіваючись знайти зв'язок із сотенним. І справді, тут на нас чекав зв'язковий.

В Наринському зроблено операцію стрільцеві Зрубові - витягнено кулю. Операцію зробив лікар Гуцул без знечулення, бо ми не мали відповідних медикаментів. Тут дійшов до нас і стрілець Херсонець зі своєю групою. Він розповів, що після втечі з оточення, вони мали чимало клопоту через нашого стрільця Колю, бо куди б вони не зайшли, побачивши калмика і почувши російську мову Колі, селяни брали їх за більшовицьких провокаторів.

У нашій дальшій дорозі ми не затримувались у селах довше, ніж один день. Після наскоку у Калинові, сотенний ходив пригноблений і лаяв усіх тих, хто намовив його зайти до хат "погрітися".

В перші дні грудня 1944 року ми квартирували в селі Руське і там довідалися від нашої місцевої розвідки з села Дверник, що капітан НКВД, який керував акцією в Калинові, повісився з розпачу. Його поховали в секреті, щоб ніхто з селян не дізнався про причину його смерти.

Наш рейд ішов такими селами: Наринське, Насічне, Руське, Протісне, Ступосяни, потім до Затварниці і через села Гульське, Криве, Студене, Полянки, Лоп'янка, Завій, Бук, Луг, Кальниця, Яворець, до Кобильського, яке ми називали столицею УПА. Воно лежало далеко на відлюдді, між горами Столи, Смерек і Маґурець, притулившись до однієї з них так, що його було важко знайти.

Зимою в селі часто бракувало води, бо вона замерзала, і тоді селяни топили лід. Люди з цього села, особливо жінки, так і не бачили на своєму віку ані поїздів, ані авт, ані навіть роверів, і тільки чули, що таке десь на світі існує. Вони жили своїм власним життям з діда прадіда, у згоді між собою і в любові до ближнього. Хоч вони мешкали далеко від світу, але були свідомими українцями.

Мабуть у половині грудня в пополудню пору ми зайшли до села Наринське і зупинилися в крайніх хатах під лісом. Але ще й добре не порозміщувались, як розвідка повідомила, що до села підходять більшовики. Поспішною ходою сотня відійшла до лісу, не повідомивши мене та ще кількох про відхід. Я спокійно сидів у хаті і в теплій воді мочив ноги, що вже гоїлися. Знагла за хатою затарабанила папашка і я, мов опечений, схопивши свою рушницю і черевики, босоніж вискочив задніми дверима з хати, стрибнув поза іншу хату, а звідси в яругу і далі в ліс. Більшовики пустили кілька серій за мною. Мабуть добрих два кілометри я біг босий по снігу і взувся щойно тоді, як