У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик

В селі Завій ми були перший раз і тому й думали, що безпечно відсвяткуємо Йордан. Крім кількох хат і церкви, що були на горі, село лежало в долині над річкою Ветлина. Мені і ще трьом стрільцям з нашого роя приділено хату неподалік церкви. З нашого вікна було видно дві циганські хати на протилежній горі. Вони виглядали так бідно, що скидалися на собачі буди. В Завою люди жили краще, як по інших селах, а в порівнянні з селом Смерек, де ми святкували Різдво, навіть заможно.

В хаті, де ми квартирували, жили дві родини. Голова одної з них мав дерев'яну ногу, що він її зробив собі сам. Другий господар був "американець", який перед війною вернувся з Америки. В хаті було кілька жінок, мабуть сестри, бо були подібні одна до одної.

Коли перша зірка вийшла на безхмарне небо, господиня приготовила все до столу, покропила свяченою водою і запросила нас до вечері. Всі спільно помолились і серед спогадів про далеких рідних їли з одної миски, як одна родина. Ми були зворушені гостинністю незнайомих людей і то тим більше, що ворог міг за те важко помститися на них.

По вечері я пішов на стійку. Ніч була місячно-зоряна, а мороз був дійсно йорданський. Мені сильно болів зуб і я не міг знайти собі спокою. Не знаю чому, але мене почав охоплювати чорний настрій. Хвилювало мене ясне світло в циганських хатах на протилежній горі. Звідки взялася там нафта, коли по селах вже давно її не було? Згадався теж сьогоднішній дезертир і думка, що це може бути ворожий розвідник, не давала мені спокою. Про всі свої сумніви і внутрішній неспокій я заявив чотовому Корпові, але він тільки посміхнувся і сказав, що біль зуба навіває мені чорні думки.

Коли розвиднілось, господарі пішли до церкви. Стрілець Клим, молоденький хлопець із східньої України, пішов на стійку. В хаті залишилися стрілець Річка, Кіс та я. Річка вийшов на двір вмитися, але за мить вбіг до хати з криком:

- Поляки йдуть!

Ми готові були прийняти це за поганий жарт, але побачили, як попід вікно перебіг хтось в шапці "рогатівці".

Річка вхопив рушницю і вибіг у сіни, за ним Кіс. З криком "руки вгору" вони кинулися на двох поляків, що вже входили до хати. Поляки метнулися тікати. Річка і Кіс висмикнулися поза хату.

Мені загубилася рукавиця і заки я її знайшов, поляки вже оточили хату. Я підбіг до вікна, але в той момент розбита шиба з дзенькотом розлетілась по хаті.

Вирватися можна було тільки через двері пробоєм і я, не маючи іншого виходу рішився. Перехрестившись, я відбезпечив ґранату і, вибігаючи, кинув її в той бік, де заліг ворог. Ґраната розірвалася, зрив повітря вдарив мене по обличчі, а дим закрив мене від ворога. Одним стрибком я кинувся поза хату. За мною посипались черги з автоматів і рушниць. Я нервово розглянувся куди найкраще втікати, і в той момент побачив перед собою поляка. Я відрухово підніс рушницю, але на щастя не стрілив - ще в час пізнав, що це мій господар, одягнений в куртку пошиту із польського військового плаща. Я перебіг дорогу, за якою простягався ліс. Неподалік я побачив Річку і Коса, що добігали до яру, яким можна було перейти непомітно в другий кінець села. В той час напроти мене вибіг якийсь вояк у німецькій шинелі і з німецьким кулеметом. Я подумав, що це наш кулеметник Райтер, який ходив у такому ж плащі і з таким самим кулеметом, лише здивувало мене, що за ним біг амуніційний в цивільному одязі з дерев'яною скринькою з амуніцією в руках.

- У нас - подумав - ніхто в цивільному не ходить, а наші скриньки на амуніцію бляшані.

Але на роздуми не було часу. Ззаду за мною дзенькали кулі, і я біг, щоб наздігнати Річку й Коса. Ще кілька кроків і я вже був у яру. В той момент кулеметник у німецькій шинелі добіг до якоїсь колоди, що лежала край дороги і уставивши на ній кулемета, спрямував його в мій бік. Це ж якесь непорозуміння!

- Гей, Райтер, що ти робиш? - крикнув я до нього.

Кулеметник у відповідь націлився ще краще. Я припав до землі, а довга серія пролетіла наді мною. За нею пішли дальші. Я ще щільніше приліг до землі і вистрілив з рушниці раз, другий і третій в бік кулеметника. Мої кулі пішли низько понад ним. Кулемет на хвилину замовк, але над моєю головою пролунали слова: "Почему не стреляєш, смотрі как удірают бандіти!" По моєму тілі пройшли дрижаки. Я оглянувся і побачив над собою енкаведиста з зіркою на шапці, трохи дальше ще одного і якогось цивільного з рушницею.

- Тут тобі й кінець, Івасю! - майнула мені думка. Та енкаведист махнув на мене рукою і вилаявшись по-московськи пішов вперед і почав стріляти поміж хати, де бігали в паніці жінки. До клекоту зброї вплелися польські прокльони. Це той в цивільному одязі, що був з енкаведистами, кричав на все горло, щоб палити хати, бити бандитів і все "пшеклєнте бидло". Лежачи так серед обстрілу і двомовної лайки, мені не лишалося нічого іншого як чекати, що буде далі.

Енкаведист, що стріляв до жінок, крикнув до кулеметника, що лежав за колодою, "пулємйот сюда!" Кулеметник підніс голову, глянув на мене, а потім підбіг до енкаведиста. Поставивши кулемет, скерував в мій бік і почав перелякано кричати "то бандита!" Енкаведист видимо розгубився.

А мене опанував якийсь дивний спокій. Десь сам по собі подівся страх. Крім кулеметника я нікого не бачив, а моя думка працювала тільки над одним, як поцілити в нього.

Я націлився. Кулі попали прямо в його черево, але й він вистрілив у ту ж хвилину, що і я, лише його кулі пішли понад мною. Я знову націлився - цього разу в голову.

- На, маєш, Ґжеську, ще одну кулю!

Руки кулеметника стратили контроль, кулемет повернувся в бік, а він, ще стріляючи, повалився на землю.