У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик
Раз-два-три-чотири, лізуть до комори,
Розбивають старі скрині, шукають бандьорів.
З Кального ми пішли до села Розточки, де пересиділи цілу ніч і удосвіта лісом перейшли до села Свобода Болехівська. Навколо було спокійно і ми сміливо ввійшли в це велике і розлоге село, повечеряли та навіть дістали від селян дещо з одягу. Наступної ночі ми заночували в селі Липи, а далі, не затримуючись ніде довше, як одну ніч, квартирували в селах Лужки, Браза і Сукіль. Ці села оточують великі ліси і на півдні починаються вже безлюдні гори, що ними ми недавно переходили фронт. Селяни тут незаможні, але щирі й гостинні.
В селі Станківці ми зустрілися з нашою жандармерією і з роями, що були відряджені за мундирами і взуттям. Крім одягу, наші стрільці принесли також новини про інші сотні нашого куреня. І так, сотня Бурлаки зробила кілька вдалих засідок на ворога та здобула чимало зброї, взуття і одягу. Звела кілька успішних боїв також сотня Байди. Його сотня квартирувала здебільша по селах і ховалася в лісі тільки тоді, коли ворог появлявся в більшій силі. Сотенний Байда мав велику повагу в усьому курені. Стрільці казали про нього, що він справжній нащадок запорізьких козаків.
З Станківця ми попрямували до Таняви, а звідти до села Розгірче з наміром перейти там річку Стрий. Але переходити річку не довелося. Під натиском енкаведівських загонів, ми були змушені вернутися на південь до села Бубнище, а звідти до Поляниці, Ямерсталю та Сукелю. В цих селах ми квартирували кілька днів - ночами по хатах, днями в лісі. Перебувати ввесь час в горах ставало щораз важче, ночі були вже морозні і все частіше падав сніг. Правда, небезпечно було і по селах, бо енкаведисти зазнали кілька поразок у боях з УПА і шукали відплати. Розвідки вони не мали, і сексотів з-поміж населення тяжко їм було звербувати, бо люди дуже скоро викривали донощиків.
Коло нас було ще досить спокійно, але в сусідніх селах часто зривалися кулеметні перестрілки. Літаки кружляли над околицею в пошуках за партизанами. Дим з наших вогнищ був для них доброю вказівкою. Інколи обстрілювали навіть невинних пастухів, що грілися біля вогню.
Як тільки закінчилася більшовицька облава, ми знову взяли напрям на річку Стрий. По дорозі ми затрималися на горі Ключ, на якій є могили наших усусусів. Ми помолилися за поляглих, а сотенний Веселий в короткім слові пригадав їх бойовий шлях. Через село Труханів ми вийшли на вершок гори Грабник і там коротко затримались. Густий ліс давав нам змогу розпалити вогні і загрітися.
Мені дошкулював біль ніг, бо я маршував холодним болотом, а то й по снігу, босоніж. В селі Труханів сотенний санітар казав мені мочити спухлі ноги в гарячій воді з борною кислотою, або сироваткою. Такого лікування я боявся, бо пам'ятав поради моєї матері й інших жінок з мого села, що в таких випадках краще вигрівати на сухо. Мої ноги побачив також сотенний і, покрутивши головою, наказав дати мені коня. Хоч я не хотів, та під примусом санітара мусів мочити ноги. Але це мені не вийшло на добре. Ноги почали боліти ще гірше, пекли, ніби хтось їх попарив вогнем, на них появилися великі піхурі, що потім тріскали і на їх місці творилися глибокі рани. Дійшло до того, що я взагалі не міг стати на ноги. Якби в той час наскочив на нас ворог, то я, не маючи змоги ані боронитися, ані тікати, був би підклав під себе ґранату. Я навіть приготував собі одну найпевнішу й один маґазинок набоїв до рушниці. Сотенний приділив до мене санітара Палія, який мав чимало клопоту зі мною, бо мусів у дорозі то висаджувати, то зсаджувати мене з коня.
З Труханова наша сотня пішла лісами до села Розгірче. Там було спокійно, і ми перебули в селі вечір, а вночі рушили в дорогу, щоб переправитися через Стрий. Над річкою сотня затрималася. Вислано дві чоти на застави, а дві інші в той час почали переходити річку вбрід. Вода сягала по пояс. На другім боці перші дві чоти створили застави, тоді почали переходити наступні. Мій кінь на схилі берега поковзнувся і на колінах з'їхав униз, а я полетів стрімголов у воду. Тільки з допомогою товаришів я виліз з води і викарабкався на коня.
Залізничий шлях ми перейшли легко, але перескочити через шосе було сутужніше, бо ним увесь час переїжджали авта, і ми часто мусіли залягати і ховатися по корчах. Мій кінь був дуже незалежної вдачі, і от йому забажалося постояти по середині дороги. Товариші, пробігаючи повз мене, пробували підганяти його, але кінь вперся ногами в землю і крутив головою. А тут, як на злість, з правого боку, за легким закрутом, дорогу освітила колона більшовицьких авт, що ось-ось в'їде на мене і мого коня. Я стрімголов скочив з коня і поплазував на животі. Але я ще не встиг переповзти й двадцять метрів, як кінь опинився коло мене. Я швиденько вхопився за його хвіст, і він потягнув мене далі від дороги.
В цій метушні ми втратили зв'язок з іншими чотами, і загубився мій санітар. Наші стежі кинулися на розшуки, але без успіху. Треба було маршувати швидкою ходою, щоб розігрітися, бо всі ми були мокрі - одяг на нас замерзав. Найгірше було мені, бо я їхав на коні і цілком закоцюб. Форсовний марш під гострим і морозним вітром, що проймав до костей, тривав добрих дві або й більше години, аж поки ми не зупинилися в густому лісі і не розпалили вогнища. Щоб замаскувати вогонь, ми поробили стіни з гілляк смереки. Дров було досить, бо стояли тут поскладані сяги.
Навколо нас темінь і густі ліси, тільки в далечині мигали час від часу світла авт на головному шляху, який ми щойно перейшли.
Про спання ніхто й не думав; стрільці мріяли тільки про те, щоб висушити одяг, і почали засинати аж над ранок, коли чотові перевірили застави.
Мене сон не брав; дуже боліли ноги і я грів їх біля жару. Опухлина все збільшувалася, і я боявся, що може кинутись ґанґрена. Час від часу я попадав у півсон,
