У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик

Сонце вже було високо на небі, коли стрільці почали будитися і робити руханку, щоб загрітися. Усі трусилися від зимна, немов у лихоманці. Щастя, що густа мряка оповила гори, і це давало нам змогу палити вогонь, без страху, що нас розконспірує ворог. Під вечір ми порозкидали вогнища, замели всі сліди таборування і знову рушили в дорогу.

В селі Ямельниця ми стрінулися з нашими двома чотами, які відлучилися від нас під час нашого переходу Стрия. В цьому селі ми перебули добу. Це було саме на святого Дмитра. В моєму селі святкували в той день празник. Я лежав у теплій хаті на сухій соломі, і перед моїми очима переходили, наче на фільмовій стрічці, спогади з дитячих літ.

В селі Орове, одному з найбільших бойківських сіл, ми вперше зустріли учителів із східніх земель, що їх прислала нова влада. Вони були налякані і нерадо заводили з нами розмови, хібащо з стрільцями, які також походили зі Сходу.

Тут нас застукав перший більший сніг, що білою пеленою покрив усі гори — трагічний для нас, бо по ньому легко знайти наші сліди і навіть встановити скільки нас.

Залишивши Орове, ми не затримувалися ніде довше, як кілька годин, бо розвідка повідомила нас, що більшовики готують облаву.

Ми зайшли на коротко до села Східниця, де добрі люди нагодували нас, а один селянин подарував нам "на дорогу" веприка. Обійшовши Кропивник Новий і Старий, ми зупинилися на ніч в лісі під горою Битра. На другий день ми зварили собі на обід веприка. Це був справжній бенкет! Але, копи чоти з їдунками верталися від кухні, за горою пролунали кулеметні серії. Ковтаючи на ходу ґуляш, стрільці побігли на свої становища.

Наші стежі донесли, що попри присілок Гута перейшов відділ енкаведистів — яких триста вояків, а в напрямі на Бистрицю маршує двісті. Великий відділ завважили також коло села Опака. На наше щастя, все закінчилося кількома кулеметними серіями, які ворог випустив у ліс, але нас не побачив і не занюхав нашого смачного ґуляшу.

Увечорі ми зайшли до села Опаки, над річкою тієї ж назви, поблизу Борислава і перебули там до наступного дня, а потім вернулися до Кропивника Старого. Звідси сотенний вислав рій стрільців і польової жандармерії до Смільника і Жданої роздобути трохи харчів. І тут ми втратили нашого друга Липу. Він і ще один стрілець зайшли до сільради в Смільнику, щоб розвідати про нові радянські розпорядження. Але не встиг Липа відчинити двері, як його поцілила серія з автомата, і він впав мертвий. Другого стрільця поранено в руку, але він вискочив надвір. Наші стрільці, що збирали харчі, почули стрілянину в сільраді і негайно кинулися туди. В сінях застали тільки мертвого Липу із затиснутим в руці автоматом. Енкаведисти зникли під покровом ночі.

Після похорону Липи ми два дні перебували в лісі, бо розвідка передала нам, що більшовики роблять облави по селах. Стрілянина лунала то далеко, то зовсім близько. Вогнищ не дозволено було палити. Ми майже цілий час лежали на замерзлій і вкритій снігом землі, закоцюбнувши від зимна.

Почало знову сніжити. Горами понад села Топольниця, Туже, Іванівське і Волосянка Велика ми ввечорі дійшли до села Ісаї і зайшли до крайніх хат. Тут нас чекала неприємна новина — в селі Лопушанка Хоміцька згинуло в бою з більшовиками кілька членів нашої місцевої боївки. Вони боролися по-геройськи, віддавши своє життя за ціну кільканадцятьох енкаведистів. В селі Ясениця Замкова теж відбувся бій; згинуло кілька наших повстанців, були вбиті і ранені більшовики. Кілька днів перед цими боями одна наша сотня зробила засідку на енкаведистів і вирубала їх впень. Це й була причина, чому більшовики взялися до облав.

Ще не встигли ми обігрітися в хатах, а вже стійки повідомили, що в долішній кінець села увійшов відділ енкаведистів та що більшовицькі відділи з'явилися і в інших селах. Ми скоро відійшли у ліс і попри Явору і Волосянку Малу пішли на захід. День застав нас на горі Розлуч.

Тут було спокійно. Вночі, мабуть 16 листопада, ми перейшли Дністер коло села Вовче і стали табором під лісом. А кілька годин пізніше стежі повідомили, що до села прийшов відділ енкаведистів. Тоді ми лісами подалися в бік Дубового Дністрика. Тому що ліс там кінчався і починався відкритий терен, ми просиділи цілий день у високих корчах. Як тільки смерклося, ми перебігли поля і пішли повз село Лімна на гору Ломнянську Маґуру.

Маршуючи горами цілу ніч, на світанку наше переднє забезпечення підійшло до крайніх хат Грозьової. Це велике село, одне з найсвідоміших на Бойківщині, мало дуже добре зорганізовану самооборону. Сотенний, чотові і члени місцевої боївки оглянули терен і позначили місця для евентуальної оборони. У Грозьовій ми перебули два тижні; підхарчувалися, відпочили, а я навіть підлікував свої ноги.

Як це не дивно, а врятувала мої ноги проста стара селянка, в хаті якої ми квартирували. Побачивши мої ноги, червоні, опухлі до самих колін та з глибокими ранами, вона похитала головою і авторитетно заявила, що це рожа, яку я застудив, і, не питаючись моєї згоди, взялася мене лікувати. Обвинула ноги червоною ганчіркою, наскубала з кодильниці клоччя, поклала його поверх ганчірки, щось пошептала і виглянула у вікно.

— Ні, — каже — мусимо сину почекати аж сонце сховається за гору.

Не міг я второпати, що спільного мають мої хворі ноги із заходом сонця, але не перечив господині. А як сонечко сховалося за гору, стара взяла тріску, пішла з нею до печі, де вогонь ніколи не вигасав, запалила її, та бурмочучи щось під носом, підпалила клоччя на нозі. Таке лікування вона повторяла кожного дня, а то й кілька разів на день, а потім змащувала рани якоюсь мастю. І на велике здивування нашого санітара, медика за освітою, опух почав незабаром зникати, а рани присихати.

На другий чи четвертий день нашого постою у Грозьовій, до сотенного Веселого прибув стрілець Калина з сотні Байди з естафетою від курінного Рена. В наказі стояло, щоб наша сотня ще цієї ночі відмаршувала до села Скородне. Був поданий