Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

Уґо Монтанья відповідав на допиті з усміхненою серйозністю. Він сказав, що ніколи не знав Вільми Монтезі. Заперечив, що саме вона була тією дамою, з якою його бачила Анна-Марія Кальйо 7 січня 1953 року в його автомобілі, біля дверей до його помешкання. Рішуче заперечив, що в Капакотті мали місце вже згадувані «сласні забави». Сказав, що то неправда, що Піччоні телефонував йому вночі 10 квітня. Наприкінці, не втрачаючи самовладання, впевненим і переконливим голосом, він сказав, що не пригадує, щоби був присутній на зустрічі з шефом римської поліції в міністерстві внутрішніх справ, як стверджувала Анна-Марія Кальйо і що є абсолютною неправдою те, що колись він перебував у контакті з торговцями наркотичними речовинами.

Він також зауважив, що Піччоні і шеф поліції є давніми друзями, тож не було ні потреби, ні причини йому слугувати між ними посередником.

Фатальна дата

Не такий спокійний, як Монтанья, вбраний трохи по-спортивному, дзвінкою італійською мовою з римським акцентом Джан-П’єро Піччоні заявив, що зовсім не причетний до справи Монтезі. За його словами, у день її смерті він перебував на короткому відпочинку в Амальфі, звідки повернувся автомобілем до Риму 10 квітня о 15:30 дня. Далі він заявив, що того ж дня мусив лягти у ліжко із сильним тонзилітом. Аби довести це, він пообіцяв показати рецепт від професора Ді Філіппо, лікаря, який відвідав його того дня.

Щодо гаданого його візиту до шефа римської поліції в компанії Монтаньї, Піччоні заявив, що він не був здійснений так зловмисно, як це оповіла Анна-Марія Кальйо. За його словами, кілька разів він приходив до нього один чи разом з Монтаньєю, але тільки для того, аби попросити втрутитися в процедуру, оскільки преса вплутувала його ім’я в справу Монтезі. «Ті нападки преси, — сказав він, — мають лише політичну мету: дискредитувати мого батька».

В архів!

З огляду на те, що звинувачення не мали жодної перспективи і не здавалися достатньо переконливими для того, аби зруйнувати гіпотезу про випадкову смерть, коли дівчина мила ноги в морі, 2 березня 1954 року справу Вільми Монтезі вдруге закрили. Але преса не закрила свою кампанію. Процес проти журналіста Муто тривав, і щоразу, коли хтось давав свідчення, справу Монтезі знову починали ворушити.

Читач повинен пам’ятати

а) дату, коли за словами П’єро Піччоні він повернувся з Амальфі.

б) рецепт професора Ді Філіппо, який П’єро Піччоні пообіцяв показати поліції.

Серед багатьох інших покази давав художник Франчімеї, який один тиждень жив з Андреа Бізачча, однією з двох жінок, на яких Муто вказав як на джерело своєї інформації. Франчімеї розповів поліції захопливу історію. Андреа Бізачча, сказав він, страждала кошмарами. Уві сні вона тривожно говорила. Під час одного з цих кошмарів, вона стала нажахано кричати: «Вода!.. Я не хочу втопитися… Не хочу померти так само… Відпусти мене!»

Поки художник робив свою драматичну заяву, якась жінка, одуріла від зловживання наркотиками, викинулася з третього поверху готелю в Алессандрії. В її торбинці поліція знайшла записані на папірці два телефони, яких не було в телефонному довіднику міста Рим. То були приватні телефони. Один належав Уґо Монтаньї. Інший — П’єро Піччоні.

Усе життя

Жінкою, що викинулася з третього поверху, була Корінна Версолатто, авантюристка, яка за неповний рік ким тільки не працювала. Була доглядальницею в поважній клініці, гардеробницею в нічному клубі «Пікколо Слам», який згодом закрила поліція; у миті дозвілля — підпільною проституткою.

В момент спроби самогубства Версолатто була особистою секретаркою Маріо Амелотті, мандрівного венесуельця, якого підозрювали в контрабанді наркотиків і торгівлі «білими рабинями». У мить прояснення, в присутності лікаря клініки, в яку її відвезли, і службовця поліції Алессандрії, Корінна заявила журналістам, що в останні місяці вона впала в немилість в Амелотті, свого шефа, бо відмовилася брати участь в його незаконних справах. Вона сказала: «Це все, що я можу сказати. Маріо — безчесна людина. Він підкупив поліцію і дружить із багатьма впливовими людьми».

Насамкінець Корінна повідомила, що її шеф є другом когось, хто курить цигарки з марихуаною. І що у спілці з фотографом, своїм другом, він керував фабрикою порнографічних листівок.

Це схоже на кінострічку

Поки це діялося, преса не вгамовувалась. А поліція продовжувала отримувати анонімки. Коли справу Вільми Монтезі вдруге закрили, було отримано понад 600 анонімок. В одній з них, підписаній Рудою Джанною, мовилося дослівно таке: «Я в курсі усіх подій, що сталися в квітні 1953 року, пов’язаних зі смертю Вільми Монтезі. Я нажахана безсердечністю Монтаньї і Піччоні, які намагалися звести її з торговцями наркотиками в провінції Парма, а саме в Траверсетоло. Свого часу я зробила відповідну заяву в поліцію Парми, але її поклали під сукно. Кілька місяців тому я відправила другого листа одному парафіяльному священику, в містечко в околиці Траверсетоло. Я відправила того листа, бо була переконана, що мене спіткає така сама доля, що й Вільму Монтезі. Парох віддасть листа тому, хто пред’явить йому половинку білета, який додається. Інша половинка у нього».

Руда Джанна продовжувала свого листа, пояснюючи причини, через які воліла сховатись за псевдонімом. Лист закінчувався так: «Моя шкура нічого не варта, але так сталося, що це єдине, що в мене є».

Де протікає?

Поліція провела швидке розслідування двох попередніх справ. Щодо минулого самогубці було встановлено, що в Римі вона вчащала до клубу «Віктор» і що в готелі, де жила, влаштовувала шумні сласні забави, на яких бували видатні діячі і дві кіноакторки. Однією з них була Аліда Валлі.

У готелі, де Корінна жила в Алессандрії і з вікна якого викинулась на вулицю, поліція провела обшук. У кімнаті самогубці знайшли дві газетні вирізки. Одна була з повідомленням про закриття клубу «Пікколо Слам». Інша — про справу Монтезі.

«Подивимось, падре»

Стосовно листа Рудої Джанни, поліція з’ясувала, що парохом є Тонніно Онніс, парафіяльний священик з Банноне ді Траверсетоло та студент інженерії. До священика поїхали, разом з половинкою вкладеного у лист білета, то був квиток, що давав право входу в головне управління пам’яток старовини і красних мистецтв міністерства освіти. Парох