Вогонь і кров - Ернст Юнгер

Потім ми ніби прокинулися, щоб поринути в іншу водоверть посеред цього вогненного світу. Я вирвав гвинтівку з рук унтер-офіцера, який стояв поруч зі мною відкривши рот і витріщаючись вдалину, та поцілив одну з жовтих тіней. Куля увійшла англійцю в плече; я побачив, як він падає: це був уже не швидкий рух, із яким кидаються до укриття, але м’який та байдужий, як падає людина, коли її застрелили. Двоє атакуючих, які переслідували англійця, на мить загальмували та озирнулися, а тоді знову кинулися вперед.

Тоді до вершини насипу дотягли кулемети Фалленштайна, і зі швидкими, тисячу разів повтореними рухами стрільців, вони запрацювали, підсилюючи вогонь по ворогу. Немов люті удари батога, їх було чути попри весь галас. І тоді ми побачили, як ці смертоносні коси сильними змахами знищують втікачів. Стрімголов англійці кидалися до вирв і падали. Їхні лави рідішали; невдовзі вони бігли лише по двоє чи троє, і їх теж наздоганяли кулі. Вкрита жовтими одностроями, місцевість нагадувала поле після жнив.

Насип був у наших руках.

7

Перед нами височіла стіна з вогню та сталі — наша найпотужніша зброя. Зараз вона нагадувала нас самих: цілісна й водночас така, що складається з палаючих атомів. Її гаряче, голосне дихання звало нас; вона закликала нас злитися з нею воєдино, немов рука та знаряддя. Скоро вона прокотиться далі, як блискуча колісниця знищення, углиб цього чаклунського пейзажу. Кожен чує її клич, кожен розуміє його, кожен переповнений сп’янінням від успішного ривка. Вперед, аби він зрештою став проривом! Вже виблискують у далечі лаври перемоги, вже готується їх схопити сильний кулак. Туди, за вогневим валом, за цим тупотом битви, подібним до тупотіння слонів, туди, щоб людина проявила свою вдачу, приховану за бронею!

Як багато людей загинуло й залишилося мовчазно лежати позаду нас, один біля одного, як багато інших повільно стікають кров’ю в самотніх вирвах, поки їх не знайдуть медики з дивізій, що підуть за нами, — ми нічого про це не знали. Та ми не тривожилися через це; для плачу та похоронів потім ще буде час.

І знову воля до перемоги народжувалась у страшних муках, які ритмічно повторювалися й охоплювали кожного, хто брав участь у битві. Поодинокі або скупчені в підрозділи, атакуючі ставали націлені, наче постріл. Кожен немов розпалився до білого полум’я.

Скрізь струмував людський потік, понад вирвами, понад тілами, що билися ще в агонії, туди, у глибину, яка, здавалося, більше не має нічого людського. Знову тут і там стали з’являтися силуети тих небагатьох, хто уникнув нашого вогню, сховавшись у вирвах та траншеях. Тоді найближчі з атакуючих на мить спинялися та стріляли з позиції стоячи, наче мисливці, що не хочуть втрачати час. Невдовзі ми опинилися на випаленому пустищі, де обстріли поступово зрівняли ландшафт і де фонтани від вибухів гранат підіймалися так близько один до одного, наче гейзери на вулканічних плато Ісландії.

Від цієї скаженої гонитви мені стало неймовірно спекотно й тіло немов пересохло. Я вже позбувся шинелі та скинув краватку, але все одно здавалося, ніби я щомиті можу померти від спраги, тож я вирішив повернутися, щоб знайти когось, хто дасть мені напитися з фляги. Коли я озирнувся, то зрозумів, що зараз опинюсь якраз посеред нашого вогневого валу. Розриви були не лише переді мною: також з обох боків і позаду лютували вугільно-чорний, молочно-білий, коричневий, мов азот, жовтий, немов хлор, та вогняно-червоний. Мене ще дужче кинуло в жар; але відстрибнути назад — це вже здавалося божевіллям. Тому я вирішив залягти на землі та чекати, поки вогневий вал знову прокотиться вперед. Це було схоже на те, ніби хтось впав під потяг та лежав би, розтягнувшись між рейками, чекаючи, поки він проїде. Утім, я зауважив, що я не один опинився в такому становищі. З однієї з вирв, що були поблизу, хтось виглянув та помахав мені рукою. Я кинувся туди й застрибнув до нього; це був молодий офіцер, якого я ніде не бачив раніше, але тут ми заприятелювали так, наче побраталися ще багато років тому. Він простягнув мені свою флягу, і ми поплескали один одного по спині: справи не такі вже й кепські!

Зрештою вогневий вал прокотився далі повз нас. Не прощаючись, ми з цим офіцером кинулися кожен слідом за своїми: один праворуч, інший ліворуч, аби ніколи більше не зустрітися. Так я знову опинився серед довгої шеренги людей, які повільно та рівномірно просувалися вперед із гвинтівками наперевіс. Раптом у полі перед собою ми побачили зайця, який стрибав зиґзаґами між вогняними спалахами; чолов’яга поруч зі мною зарядив гвинтівку та вистрелив кудись біля нього. Це було кумедно, і мене потішив цей жарт.

Поступово навколо розвиднилося, і деталі пейзажу постали перед нашим поглядом. Невеликий пагорб у далечині, над вершиною якого окреслювались обриси розбитого літака та зруйнованого будинку, я обрав як ціль. Звідти, напевне, вже можна було стежити за укріпленнями в яру, який незабаром знов мав виринути на горизонті. Край вогневого валу якраз дійшов до узвишшя. Тепер тільки вперед, аби не відставати від нього!

Це означало зробити ривок, адже нові хмари вже згущувалися над землею: десь поблизу залишалося вціліле ядро спротиву. Неушкодженим я досяг пагорбу, вздовж гребеня якого тягнулась траншея, де я зустрів командира нашої першої роти Гюнтера фон Ведельштедта і офіцера з сьомої роти на ім’я Шульте. Оскар також поквапився туди, адже кулі та снаряди вже розрізали повітря над нашими головами своїми вигнутими лезами. Вістовий Ведельштедта, який відстав від решти, тепер міг дістатися сюди тільки повзком, від нас його відділяла коротка відстань. Та щойно його голова виринула зі стін траншеї, неначе удар струму пронизав його тіло, і він безвільно впав додолу. Куля влучила в око, тут вже нічим не зарадиш. Мабуть, він був старим приятелем Ведельштедта, адже, побачивши це, той поклав руки на бруствер та схилив на них голову, і з того, як тремтіли його плечі, я зрозумів, що він плаче.

Прокляття, і звідки вівся такий лютий вогонь? Я дістав із футляра бінокль та подивився в нього над краєм траншеї. Оце так халепа! Вогневий вал відірвався від нас, і якраз підіймався іншим узвишшям, вже далеко звідси. Але просто перед нами, менш ніж за п’ятсот кроків,