Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Та тепер вже я загубив Фінке. Я залишився сам-один. Але більше тривожило мене те, що я відстав від інших, і тепер вони випереджали мене. Я йшов якимось яром, на схилах якого зяяли провалля. Це були входи до бліндажів; балки та стропила стирчали з їхніх западин. Розлючений, я ішов уперед, по чорній, розірваній землі, над якою ще тліли газові хмари.
Потім почався крутий вигин яру, по якому я обережно, пригнувши голову, крався далі. І тут, лише за кілька кроків від себе, я побачив першого ворога. Посеред задимленої лощини постав силует у жовтому однострої, який сидів, неприродно випрямивши спину та спершись однією рукою в землю. Сучий сину, ось ти і помреш! Він, мабуть, був поранений, але яке діло мені було до цього тут і тепер?
Я знав, що зараз вб’ю його, і він знав це так само добре. Я помітив, як, побачивши мене, він здригнувся, немов доторкнувшись до розпаленого металу, і витріщився на мене. Наші очі зустрілися і ми почали свердлити один одного поглядами. Я повільно зробив крок вперед, аби вистрілити йому в голову. Ось я вже біля нього; лівою рукою я схопив його за комірець і приставив пістолет до скроні, аби натиснути на гачок.
Тоді, в останню мить, коли мій вказівний палець вже відчув спротив спускового механізму, він вихопив з-під шинелі, не вимовивши ні слова, якийсь папірець, наче захисний лист. Я вирвав цей папірець у нього з руки і побачив фотокартку: на ній була тераса сільського будиночку, де стояв чоловік у формі, а поруч із ним — жінка та натовп дітлахів.
Це було останнє, відчайдушне благання. Неначе дивом мені вдалося на мить переміститися до якогось зниклого світу, цінності якого в цьому варварському краї пішли під три чорти. Можливо, якщо він вибереться звідси, він стане розповідати своїм дітям, що цей талісман врятував йому життя. Я відвів пістолет та відпустив його комірець з легким поштовхом, але цей поштовх уже був наполовину дружнім: мовляв, взагалі-то я мав тебе вбити, але дивися, як тобі пощастило!
Ця маленька драма на величезній сцені розігрувалася буквально декілька секунд. На той момент навколо вже лежали тисячі загиблих. Але поки, до земляного валу, здавалося, що справи йдуть добре. Коли я пробіг через яр западиною, у якій були тільки мерці, назустріч мені зі схилу збігло декілька чоловіків — хлопці з моєї роти. Всі гомоніли упереміш, і зі схвильованих криків я зрозумів, що вже скрізь пролилася кров. Мені стало спекотно, і я зірвав із себе шинель, кинувши її на землю.
Зі свіжими силами ми забралися на інший схил яру та побачили просто перед собою укріплений насип, який висився зовсім поруч. Схоже було на те, що наші снаряди його все ж зачепили, адже всюди уздовж бійниці, отвори та шпарини, наче вогняні печі, випромінювали тріскуче полум’я. Солдати, які захищали насип, навряд чи постраждали, відсиджуючись у глибоких штольнях. Але праворуч і ліворуч від нас уже повели атаку, і тоді воля до знищення погнала і нас також, з безпечного яру — туди, до вузької та спотвореної смуги землі, яка відділяла нас від укріплень. Ми розсіялися та загубили один одного так само швидко й раптово, як до того зустрілися.
На цьому клаптику перед насипом опинилося безліч людей; з усіх боків було чути постріли та розриви ручних гранат. Праворуч, зовсім поруч від мене, підіймався невеличкий пагорб, за яким рухалися розмиті силуети. Схоже було на те, що насип ще утримували. Але також скрізь у вирвах, розсіяні, залягли англійці, які вже більше не могли дістатися до насипу та чинили спротив посеред навали штурмовиків. Над усім цим кривавим місивом ревіли кулемети: як за довгою вогнедишною лінією насипу, так і з нашого боку, де щомиті вишиковувалися нові підрозділи.
Я стріляв із коліна і, підтримуючи лівою рукою зап’ястя правої, спустошував один магазин за іншим та переміщувався різкими непередбачуваними рухами, чи то як мисливець, чи то як звір. Під час одного з цих стрибків я провалився у глибоку вирву, впавши просто на свого старого приятеля Оскара Кіуса, який теж лежав із пістолетом у положенні для стрільби. Не повертаючи голови, він підсунув до мене ящик із патронами, з якого я зарядив свій магазин.
З постійною напругою тривало далі це полювання на жовті тіні, які, майже не полишаючи своїх катакомб, по одному або групами з’являлися на полі бою то тут, то там — і так само швидко зникали знову. У нас був час хіба що вискочити та поспішно вистрілити два або три рази. Потім вони зникали і навіть обриси їхніх сталевих шоломів ніби всотувала земля. Влучили ми або схибили — цього ніхто не знав. Ми розгубилися, щомиті переслідуючи різні цілі, які метушилися, немов атоми, у цьому величезному котлі. Та навіть у такому божевільному поспіху ми не забували кидатися назад до укриттів, адже надто гучно у вухах лунали постріли, від яких фонтани пилу здіймалися в нас під ногами.
Цілу вічність ми провели в цій шаленій гонитві між атаками та укриттями, наче звірі, які живуть лише теперішнім моментом і не знають спогадів та сподівань. Принаймні ми були здивовані, коли раптово опинилися біля самого підніжжя земляного насипу, так близько, що кулеметники вже більше не могли показатися з їхніх нір, щоб поцілити в нас. Тепер їм треба було обрати іншу ціль, адже скрізь, куди сягав погляд, тягнувся сірий потік атакуючих. І тому з їхнього боку стали стріляти щільніше по підніжжю самого насипу, так що кулі засвистіли в нас над головами. Тим часом нас уже було троє: до мене і Кіуса приєднався
