Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Але стрілки годинника рухалися безперервно. Ось вже офіцерські патрулі, які мали перевірити останні позиції на передовій лінії, залишають траншею та зникають у димовій завісі. Вістові також зникають, і траншеї наповнюються солдатами, які починають скупчуватися у визначених місцях. Залишки нашої сотні також зібралися біля сходів. Шпренгер стояв поруч зі мною, а Фінке, якого я довго не бачив, раптово знову з’явився тут й усміхнувся мені. Галлер, старий вояка, прибув на місце якраз вчасно, а той хоробрий мамин синочок щойно виліз із бліндажа, сумлінно тягнучи свої два ящики з боєприпасами.
Я скинув свій сталевий шолом та вдягнув легкий кашкет. Тепер уже не йшлося про більшу чи меншу небезпеку. Я дістав пістолет із кобури та загнав патрон у патронник. Завжди приємно відчути, як клацає метал, коли різким рухом відтягуєш затвор. З натовпу наростала мішанина вигуків, які я швидше відгадував, ніж міг розчути. Тихо, тепер вже пора! Секундна стрілка, цей маленький уламок сталі в сталевому морі, зробила своє останнє коло.
Ми почали підніматися сходами, і щойно ми призвичаїлись та змогли розгледіти щось у густому тумані, погляд зупинився на сірій, озброєній масі людей довкола, яка рухалася в тому самому напрямку.
6
Повільно, важко ступаючи по мокрій землі, ми видиралися через розрізану колючу загорожу до задимленої місцевості. Повз нас вже понесли перших поранених. Далекобійна артилерія ворога востаннє нагадала про себе: декілька людей попадали назад у траншею: перші з незчисленних жертв, яких забрав цей штурм. Але ми не могли затримуватися; санітар встромив у пісок біля них жердину та пов’язав на неї білу стрічку.
Тепер ми були на нічийній землі, під захистом потужного собору нашої артилерії, склепіння якого коливалися, розкинуті високо над нами. Ми повільно просувалися ніби до якоїсь гігантської стіни з вежами, за завісою якої ховалися глибокі підземелля та яка починала поступово, дедалі виразніше, проступати крізь дим і туман. Нарешті, заледве за сто кроків, на які ми просунулися, наче крихітні мурахи, за якими здіймається потік пилу, ми зустрілися із виставленими тут постами, що запускали з траншей яскраві сигнальні ракети, немов загубившись у нескінченному просторі. Напрямок обрано правильно: це були офіцерські патрулі. Ми зробили зупинку та роздивилися.
Справа та зліва від нас, чітко помітні зблизька та все густіше приховані димовою завісою поодалік, стояли штурмові групи, батальйон за батальйоном, зібрані докупи у величезний натовп. Ще ніколи я не бачив такої маси людей у відкритому просторі. І з напруги, яка тепер стала зовсім нестерпною та вимагала відчайдушного вивільнення, прийшло розуміння того, що цій масі, з якої зробили єдність, вже належить перемога, і що їй треба тільки вирушити вперед, аби цю перемогу втілити в життя. Кожен прагнув дії, всією своєю душею, зачарований цим непереборним потоком сили.
Якби хтось кинув тверезим поглядом на цю місцевість, він би не зрозумів нічого з того, що відбувалося. Якщо хтось із нас замислювався про це пізніше, то, мабуть, він більше не розумів і самого себе. Там, зовсім поруч, падали з короткими інтервалами міни, залізні глиби вагою з центнер, які було видно всім. Вони залишалися лежати декілька секунд, а згодом розривалися із вулканічним виверженням. Безперервно гриміла злива зі шматків землі, металевих уламків і дерев’яних друзок, дзвеніла об шоломи та обрушувалася на тіла, гостра й смертоносна. І тоді люди стали безтурботно вистрибувати з вирв, сміючись та розмахуючи руками.
Жоден не був більше при ясному розумі. Жоден більше не думав, і все ж усіма вчинками ззовні керувала якась інша свідомість. Але хто це міг бути? Новий командир батальйону, лейтенант Золемахер стояв поодалік зі своїми вістовими; він підняв комірець шинелі та тримав у руці свою люльку із барвистою порцеляновою головкою. Я теж схотів закурити й дістав із під-сумка цигарку, але полум’я сірників тричі гасло через потоки повітря, роздробленого пострілами. Я мусив присісти навпочіпки у вирві, аби видобути вогонь, неначе за лютої грози.
Неподалік був і Фінке, він помахав мені моєю флягою. Я вихопив її з його руки та перехилив міцний коньяк, наче то була вода. Пейзаж затанцював перед очима; він ніби загорнувся в червоний та помаранчевий кольори. Та нарешті ми мусили йти далі, якщо тільки нам справді треба було увірватися в епіцентр цього вихору знищення.
І ось, це відбулося: крихка стіна земляного валу неначе була знесена одним ударом, і чорні хмари пилу повільно осідали вниз. Маса вибухів склалася у вогняну лінію та покотилася далі вглиб. Тепер наша черга! Без узгодження, без команди, без наказу сірі тіні відірвалися від землі та рушили: по одному, маленькими групками або зібравшись у підрозділи.
Я побачив однолітка з нашої роти, який ішов одразу за нами з Фінке. Повільно, незграбно, наче ноги рухалися самі по собі, але все ж ми крокували, минаючи глибокі виїмки в землі та високі вали щебеню.
І раптом всередині нас постала дивна думка, яка засяяла і засліпила, немов майже забутий спогад: це ж наш ворог, це інша людина, і зараз ми будемо біля нього! Це знання наповнило нас диким, скаженим прагненням, наче все, що тягнулося та накопичувалося, тепер побачило вихід і рвалося у пурпурові та багряні безодні, наче гуркітливий водоспад.
Скоро, дуже скоро ми подивимось у вічі нашому ворогові. Ми подолали його потужну лінію оборони й несемо йому смерть. Я відчув, як моя права рука, наче механізм, стискає затвор пістолета, а ліва торкається бамбукового стеку на портупеї, відчув, як кров приливає до голови та стискаються зуби. Очі кинули допитливий, цілеспрямований погляд уперед та заклякли, як звір перед стрибком; ми почали ще швидше просуватися далі.
Ми перестрибнули через сплетіння колючого дроту та минули вузький рів. Це вже перші ворожі траншеї. Там не залишилося нічого для зачистки; земля була розворушена та випалена вибухами. Перед нами, крізь густий туман, поставав витягнутий темний земляний вал, прорізаний низкою бійниць. Це був укріплений насип, про який ішлося в плані. І тоді, зовсім близько від нас, пролунав звук, який нас здивував та стривожив: різкий, спрямований якраз у наш бік, стукіт кулемету. Хіба це було можливо після такої потужної артпідготовки?
Ми зістрибнули в окоп, щоб роздивитися. Наші голови щойно сховалися за його краями, як несподівано перед очима спалахнуло палаюче сяйво і нас відкинуло потужним ударом. Я повалився та впав обличчям у землю. Скількись часу я пролежав отак, аж поки чиясь
