Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Тим часом вже розвиднілося. Ми стояли вдивляючись у непроглядне море диму, чаду і пилу, в якому обриси людей та предметів здавалися розмитими навіть із короткої відстані. Все ще бухкали безперервно удари, разом із якими зростала впевненість. Скрізь блискали очі та ясніли обличчя. Кожен нетерпляче чекав 9.40, щоб розпочався наступ.
О 8.25 почали працювати мінометні розрахунки. Двісті п’ятдесят важких мінометів нашої дивізії, які, ствол до стволу, стояли на вузькій смузі землі одразу за передніми траншеями. Від їхнього залпу нас добряче струсонуло, і нам було видно, як потужні снаряди крутою траєкторією злітають над морем диму. Настільки далеко, наскільки сягає погляд, ми побачили, як міни важко падають і вибухають, спалахуючи низкою вогневих розривів удалині, перед лісом. Але нам не було чути самих вибухів, які — зважаючи на те, скільки важили снаряди — мали би гриміти, мов маленький Армагеддон.
Та як ми мали почути тріск тисяч і тисяч кулеметів, що невтомно стукотіли десь позаду нас, вплітаючи у щільні мережі розривів гранат ще тонші нитки, так що жоден вістовий не міг показати голови й жодна допомога не могла прибути до передньої лінії? Всі тепер були накриті однією вогняною грозою. Неначе ескадрилья бомбардувальників упала на міста в тилу ворога. Година за годиною масивні вогняні розриви наших батарей були спрямовані на штаб-квартири англійців. Прострілювався кожен шлях, артилерійські позиції ворога накриті снарядами із гірчичним газом, телефонні лінії зруйновано. І, без жодних сумнівів, піхота так само розбита! Ті, що вціліли на тому боці, могли хіба що скрючитись у розщелинах землі, і тепер вони, кому загрожували смерть під завалами або нищівний обстріл цілого граду важких мін, опинилися посередині палаючого пейзажу, що нагадував Судний День.
Страшний гуркіт бою голоснішав: здавалося, що він хоче вичерпати свої останні, божевільні можливості. Це та держава, яку ми представляли тут, створювала перед нашими очима алегорію своєї потужності на цьому маленькому клаптику землі. Кожен боєць був заряджений та націлений так само, як його зброя.
Відчуття вже почали здавати через кількість подразників, які їх очікували. Не залишилося нікого, хто був би здатен контролювати те, що він бачить, думає або робить; це було наче вторгнення чужої волі, яка керує нашими вчинками. Хтось безцільно шарудів у своєму ранці або із витріщеними очима припадав до брустверу, інші пороззявляли роти для крику, який виривався з них, немов подих. Хтось наче сп’янів без вина, хтось немовби переживав усе в іншому, фантастичному світі. Усі закони звичайного світу було скасовано, ми опинилися в лихоманковому маренні про якусь іншу реальність, із іншими правилами, іншим людством та навіть іншою природою. Клубки тіней метушилися в повітрі, в якому, через викиди газу внаслідок вибухів, усі тверді предмети тремтіли та мерехтіли, немов зображення на кіноекрані.
Притулившись до стінки окопу, я раптово здригнувся від різкого удару. Я підвів очі та побачив над бруствером високий стовп диму, над яким розліталися кусні землі та дрібних уламків. Тепер вже обстрілювали нас, скоріше за все, з далекобійної артилерії, чия обслуга тільки прийшла до тями. Ось знову, цього разу десь посередині огорожі з колючого дроту, здійнялась біла хмара. Здавалося, що я стою на її шляху.
Я почав безцільно метушитися в траншеї; так я натрапив на командира батальйону. Ми пробігли один повз одного, мов двоє знайомих, які зустрілися на вулиці, не помітивши цього через розсіяність. Коли я за якийсь час розвернувся і почав рухатися в іншому напрямку, до мене підскочив ад’ютант капітана, схопив мене за комірець та прокричав на вухо:
— Де лейтенант фон Золемахер? Він мусить негайно очолити батальйон, капітан загинув!
Загинув? Але як це можливо? Раптом я згадав, що бачив його.
Я вже втратив здатність дивуватися; все, що відбувалося, сприймалося як належне, так ми сприймаємо те, що відбувається уві сні. Та все ж мене це приголомшило; пам’ятаю, що я спробував відшукати найближчий бліндаж, заповз у нього та сидів на землі, напрочуд байдуже та відсторонено, розкришуючи рукою грудки глини. Чийсь силует виріс перед світлим, квадратним проміжком входу до траншеї; цей чоловік витягнув руку, показуючи мені на стелю, яку не підтримували жодні балки і яка могла завалитися щомиті. Це був унтер-офіцер Дуйзіфкен із моєї роти. Звичайно, якщо нова граната вибухне ще ближче, земля обрушиться важкими блоками. Я сидів під цим підвішеним вантажем, немов під дамоклевим мечем. Коли я підвівся, силует зник назовні в хмарі диму та одразу розтягнувся на землі. Я переступив через мерця, і вже по трьох кроках ця подія стерлася з моєї пам’яті.
Лишень маленький браслет годинника на моєму зап’ясті досі нагадував про реальність. Якби тут воскресли мертві або якби настав кінець світу, нічого вже не могло б викликати в мене подив. Я більше не чув обстрілу; вже пройшов момент, коли ще можна було щось розчути. І сприйняття так само перетнуло момент, коли воно могло поєднувати окремі явища. Сп’янілі від надміру чуття давно випередили межі людських можливостей; мужність, жаль, страх — цього всього більше не існувало. Залишилася тільки коловерть впорядкованої сили, система, в яку включені люди та пейзаж, ніби певна небезпечна зона. І є також позначка 9.40, після якої ця система вступає в новий вимір. Це ніби вісь у фантастичному механізмі, у бурхливому потоці життя, який накопичує та формує воля великих держав. Досі ця воля проявлялася через вогонь, тепер вона має проявитися в крові.
Протягом якогось часу я стояв у траншеї, до якої набилися солдати нашої роти та сапери. Далекобійна артилерія продовжувала лютувати довкола. Щойно в траншеї зліва впали замертво троє людей. Важкий міномет позаду нас було підбито разом із його обслугою. Шмідтхена зачепив снаряд, що не розірвався: цей снаряд пробив стелю завширшки з метр, у бліндажі, де ми вечеряли ще цієї
