Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Ха, так ось де вони сидять, точнісінько там! З краю одного земляного валу, такого крихітного на цій відстані, високо підіймалися тонкі білі смуги. Це був пар від води, призначеної для охолодження кулеметів. Тепер вже неозброєним оком можна було побачити три голови у пласких шоломах, які причаїлися над насипом. Двоє рухалися, один стояв на місці. Це мав бути кулеметник. По тому, як він тримав позицію, не вистрибував, не метушився, було видно, що за кулеметом стоїть холоднокровний хлопець, правильна людина на правильному місці.
Тепер ми могли вдатися лиш до одного: спокійно залишатися там, де були, та чекати, поки наша важка артилерія накриє супротивника і бомбардуватиме його доти, доки на тому боці все буде знищено або виведено з ладу. Це міг легко зрозуміти кожен із нас, маючи ясний розум. За наявності ясного розуму — безсумнівно. Але що ми зробили натомість? Ледве ми вгледіли ворога, то одразу перелізли через бруствер та, наче одержимі, кинулися з траншеї простісінько на цей мурашник.
Тепер нам справді йшлося про життя та смерть, і це стосувалося кожного. Серед цієї лихоманкової гонитви у свідомості виринали червоні блискавиці попереджувальних сигналів та демонічні вигуки, які нагадували про найвище призначення часу й простору.
Одразу після першого ривка я випередив інших та опинився близько до кулеметного гнізда на лівому фланзі. Щоби не стати легкою мішенню, ми кидалися вперед зиґзаґами, роблячи короткі перебіжки найбільше в десять кроків, що не давало супротивнику часу прицілитись. Кожна така перебіжка була стрімким ривком від вирви до вирви, в якому людські тіла намагалися займати якомога менше простору. З кожної вирви ми робили декілька пострілів; у мене досі була гвинтівка, яку я під час штурму насипу відібрав у того унтер-офіцера. Тепер біля мене постійно тримався один із наших бійців. Він щоразу ділився зі мною патронами, адже декілька пакунків, які були в кишенях, я давно вже використав. Ми підходили дедалі ближче і вже бачили перед собою загорожу з колючого дроту. Де раніше я бачив цього хлопця? Ніяк не міг згадати, адже під час руху я весь час мусив точно цілитися, у найвищій напрузі всіх чуттів — можливо, в такій напрузі, що для пам’яті більше не лишалося місця.
— Патрони! Патрони!
Я озирнувся через плече. Мій супутник лежав на спині та тремтів, звиваючись на землі, наче ошелешений ударом гальванічного струму. Я знову подивився вперед. Дві чи три жовті тіні зникли на позиції за кулеметним гніздом. Далі ліворуч, вже в самому яру, було видно, як декілька наших обходять цей пост, закидаючи його гранатами. Над правим гніздом так само здіймалася біла курява. Гранати — ось єдине, що нам залишалося!
Я зробив останній ривок та перечепився об колючий дріт на валу. За ним пролягав добре розбудований окоп. Я знову відчув жахливу спрагу, яка змусила мене геть забути про англійські гранати, як і про те, що мене відділяє від зайнятого ворогом яру лише цей земляний вал. Наче сновида, я пішов уздовж загородження та раптово наштовхнувся на тіло кремезного хлопця, який лежав, розтягнувшись в окопі. Ага, це і є той кулеметник, якого ми бачили. Кулю, яка влучила йому в око та пробила череп, я міг записати на свій рахунок. За тілом англійця, біля бруствера, стояв кулемет, з якого цей хлопець, поки міг, обстрілював нас. Тринога кулемета майже тонула серед блискучої гори гільз. Повітря досі мерехтіло над тліючим дулом.
На почорнілому від гарі, як у коваля, обличчі цього молодого велетня витікало з очниці білосніжне очне яблуко, і це мало справді огидний вигляд. З відразою я переступив через нього. Перш за все — знайти воду, я помирав від спраги. Я зробив декілька кроків уперед та натрапив на вхід до штольні. Мабуть, там внизу є щось випити. Але щойно я почав спускатися, як побачив там англійця, який сидів на нижній сходинці та, здавалося, зовсім не помічав моєї присутності. Він був зайнятий тим, що розклав у себе на колінах кулеметну стрічку і заряджав у неї патрони. Ага! Напевно, він думав, що його побратими наверху досі утримують окоп. Вони ж тим часом, скоріше за все, налякані раптовою смертю кулеметника, за кілька секунд покинули пост і в шаленому поспіхові навіть не згадали про свого товариша.
Я обережно підняв пістолет, прицілився у нього і тільки тоді закричав униз:
— Come here, hands up!
Він підхопився, зиркнув — на мене, мов на привида, і миттєво зник у темряві штольні. Тепер я розлютився. Мені слід було відразу стріляти замість того, щоб балакати з ним. У кожному разі я не мав жодного бажання його вистежувати. Я жбурнув у штольню гранату та повернув назад.
Спрага наштовхнула мене на одну думку. Я знову підійшов до кулемета та став нишпорити навколо нього, аж мені в руки потрапила цистерна. Дякувати Богу, вона була наповнена: під час стрільби вони використали не всю воду. Я підняв цистерну та перехилив маслянисту рідину, так що в одну мить із мене градом полився піт. З-за загородження вигулькнув незнайомий чоловік із гранатою в руці та закричав мені:
— Ми їх перестріляли, усіх!
Я дав йому води та не став ні про що розпитувати, адже в нас не було часу на балачки. Мабуть, він з’явився з іншого боку; тепер він стояв якраз перед тильним виходом зі штольні на випадок, якби моєму англійцю або ще іншим разом із ним заманулося б вилізти назовні.
Невдовзі окоп з усіх боків заполонили атакуючі. Тепер ми могли побачити результати прориву. У яру, на краю якого ми тепер були, ворог досі оборонявся. Видно було, що це хвацькі хлопці, відважні навіть у захисті, інакше вони вже давно б запанікували. Шолом до шолома, оборонці стояли у вогні, і за ними метушилися силуети інших; вони рухалися збуджено, мов одержимі.
Кулемети сюди! Ми спробували повернути англійський та націлити його на яр, але щастя відвернулося від нас. Куля влучила в голову молодшому лейтенанту, а інша — дістала унтер-офіцера, який стояв на позиції біля нього. Натомість інший наш розрахунок зумів перенести
