Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг
Вимога, щоб Фуше виправдовувався перед Конвентом, належала Комітетові громадського порятунку, бо не Конвент, а Комітет вимагав від нього пояснень. Проте Фуше звернувся до найвищого й найавторитетнішого органа — Національних зборів. Такий учинок потребував неабиякої сміливості. І все ж голова надає йому слово. Адже Фуше — не перший-ліпший депутат, у цій залі його згадували не раз, його заслуги, рапорти і дії не забуті. Фуше виходить на трибуну й читає докладну доповідь. Збори слухають не уриваючи, без будь-яких ознак співчуття чи неприхильності. Але й після промови жодна рука не ворухнулась. Конвент уже заляканий. Усіх цих чоловіків за рік звалашила духовно ґільйотина. Колись вільно й пристрасно висловлюючи переконання, сміливо, гучно й відкрито беручи участь у боротьбі слів і думок, нині вони вже не люблять виказувати себе. Відколи кат, мов Поліфем, почав то справа, то зліва хапати людей з їхніх лав, відколи над кожним їхнім словом примарною тінню нависла ґільйотина, депутати воліють не говорити, а мовчати. Кожен ховається за рештою, зиркне вправо і вліво, перше ніж наважиться ворухнутись, важким сірим туманом на кожному обличчі залягає страх. Ніщо так не принижує людину, надто вже людську масу, як страх перед Невидним.
Цього разу депутати теж ні на що не зважились. Тільки б хоч якось не зачепити комітети — той невидимий трибунал! Виправдань Фуше вони і не прийняли, і не відхилили, а просто дали їх на розгляд Комітетові; одне слово, висадили на той самий берег, від якого так ревно відгрібав Фуше. Першу свою битву він програв.
Тепер Фуше пройняло циганським потом. Надто далеко він заплив, не знаючи берега, — нині ліпше мерщій відступити. Краще капітулювати, ніж одинцем боротися з наймогутнішим. Отож Фуше покаянно стає навколішки, схиляє голову. Цього ж таки вечора він подався до Робесп’єра додому, щоб поговорити з ним, або, правду кажучи, виблагати ласку.
Не було при тій розмові жодного свідка. Знаємо тільки, чим вона скінчилась, а уявити її можна, спираючись на страхітливо разючий опис таких відвідин у мемуарах Барраса. Певне, що й Фуше мусив, ще не ставши на дощаний поріг невеликого міщанського будинку на вулиці Сент-Оноре, де Робесп’єр, мов на вітрині, виставляв свою чесноту і злидні, відповідати господарям, що, наче святощі, берегли свого бога й пожильця. Певне, й Фуше, як і Барраса, Робесп’єр прийняв у малій, тісній кімнаті, марнославно оздобленій самими Робесп’єровими портретами, мабуть, і сісти не запросив, а трактував з одвертою неприязню й зумисною чванькуватою зневагою, мов послідущого злочинця. Бо цей чоловік, що несамовито кохався на чесноті й не менш нестямно і сліпо був залюблений у власну чесноту, не має милосердя й прощення для тих, хто бодай раз мав думки не такі, як у нього. Нетерпимий і фанатичний, Савонарола розуму й «чесноти», він відкидає будь-які спроби домовитись — ба навіть ворожу капітуляцію; саме там, де політика владно вимагає порозуміння, він насаджує скам’янілу ненависть і догматичну зарозумілість. А з того, що все-таки казав тоді Фуше Робесп’єрові і що йому відповів той суддя, знаємо тільки одне: то було не ласкаве прийняття, а нищівна й нещадна проповідь з амвона, холодна й неприхована погроза, смертний вирок во плоті. Тремтячи з люті, переступаючи поріг уже на вулицю Сент-Оноре, відкинутий, принижений і загрожений, Фуше знає, що віднині тільки одне врятує йому голову: коли друга голова — Робесп’єрова — впаде першою в кошик. Війну на смерть і життя оголошено. Розпочався поєдинок Фуше з Робесп’єром.
Поєдинок Робесп’єра з Фуше належить до найнапруженіших, психологічно найгостріших епізодів історії революції. Обидва розумні, обидва політики, але обидва й досі — і зачепа, і той, хто боронився, — помилялися в одному: надто довго недооцінювали один одного, хоча кожен гадав, ніби віддавна знає супротивника. Робесп’єр для Фуше — й досі сухий і виморений адвокат, що разом з ним у провінційному араському клубі ставив жартівливі сценки, фабрикував солоденькі віршики в Ґрекуровій манері, а потім нескінченними фразами знуджував Збори 1789 року. Фуше не помітив, а якщо й помітив, то запізно, що внаслідок упертої наполегливої роботи над собою разом із зростанням завдань демагог Робесп’єр зробився державним діячем, спритний інтриґан став тверезим політиком, а ритор — справжнім оратором. Відповідальність майже завжди підносить людину до величі — і так зріс Робесп’єр, відчуваючи власну обраність, вважаючи, що з-поміж усіх тих неситих заробітчан і нестримних галасунів доля йому одному доручила порятунок Республіки. Мов святу й доконечну місію в інтересах людства, він береться втілювати саме свою концепцію республіки, революції, доброзвичайності й навіть божественності. В оцій Робесп’єровій незламності полягають водночас увесь чар і слабкість його характеру. Бо, сп’янілий від власної несхитності, зчарований своєю догматичною міццю, кожну думку, відмінну від власної, він вважає не просто іншою, а зрадою, і тому крижаним кулачком інквізитора штовхає кожного інакодумця, мов єретика, на новітнє вогнище — ґільйотину. Безперечно, в Робесп’єрі 1794 року жила велика й чиста ідея. Та ліпше сказати — не жила, а заклякла в ньому. Як вона від нього, так і він від неї не могли відокремитись (доля всіх догматичних натур), і цей брак душевного тепла, поривного гуманізму позбавив його дії справді значущої сили. Його міць — тільки в несхитності, сила — тільки в твердості; диктаторство стало для нього змістом і формою життя. Отже, лише тавро власного «я» він міг поставити на революції — або мусив зламатися.
Такий чоловік не терпить ніяких заперечень, жодного інакодумства в царині духу, жодних супутників, а ще менше супротивників. Людей він може терпіти тільки тоді, коли вони
