Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

віддзеркалюють його власні погляди, і доти, доки будуть у духовному рабстві, як-от Сен-Жюст і Кутон; усі інші неминуче осідають на дно в пересиченому розчині його жовчного темпераменту. Та лихо тим, хто не тільки відхиливсь од його думки (він і цих переслідував), а й зухвало суперечив його волі, не шанував його непомильності. І нині це вчинив Фуше. Він ніколи не звертався до Робесп’єра за порадою, не схилявся перед колишнім приятелем, а сидів на лавах його ворогів, зухвало вийшов за встановлені волею Робесп’єра межі поміркованого та обережного соціалізму, проповідуючи комунізм і атеїзм. Але досі Робесп’єр не дуже й приглядався до Фуше — такий-бо він незначущий. Для Робесп’єра цей депутат — лише малий монастирський учитель, що був нареченим його се­стри й ходив у сутані, дрібний, задрипаний честолюбець, що зрадив Бога, наречену й усі свої переконання. Робесп’єр зневажав Фуше всією гуртовою ненавистю несхитності до гнучкості, безмежності жадань до низькопоклонства; ставився до нього з недовірою релігійних натур до профанів. Але досі ця ненависть оберталася не проти Фуше, а проти породи, до якої той належав. Робесп’єр із властивою йому зарозумілістю досі його не помічав: навіщо перейматись інтриґаном, якого можна розтоптати коли завгодно? Віддавна зневажавши Фуше, Робесп’єр лише пильнував його, але по-справжньому з ним не боровся.

Аж тепер помітили обидва, наскільки вони недооцінювали один одного. Фуше збагнув, якої надзвичайної влади доскочив Робесп’єр за його відсутності: йому підлягають усі служби, армія, поліція, судочинство, комітети, Конвент і якобінці. Боротьба з ним видавалася марною. Та Робесп’єр змусив його боротися, і Фуше знає, що пропав, коли не переможе. Завжди серед найтяжчого відчаю з’являється надзвичайна сила, і ось, за два кроки від прірви, Фуше зненацька кидається на свого напасника, мов той украй зацькований олень, що у відчайдушному пориві вискакує з рятівної гущавини й летить на мисливців.

Першим ворожі дії почав Робесп’єр. Спочатку він хотів лише провчити галасунів, застерегти їх, просто копнути ногою. Приводом стала славнозвісна промова 6 травня, коли Робесп’єр закликав усіх священиків республіки «визнати існування Верховної Істоти і безсмертя як рушій Всесвіту». Кращої й піднесенішої промови, ніж оця, яку немов написав сам Жан Жак Руссо, Робесп’єр не виголошував: тут догматик став майже поетом, плутаний ідеаліст — мислителем. Відокремити віру від невіри, а водночас від марновірства, започаткувати релігію, що буде однаково вищою й від по­всюдного християнства з його вшануванням ікон, і від голого матеріалізму з атеїзмом; отже, обрати ту середину, якої Робесп’єр завжди прагнув у царині духу, — ось що становило головну ідею його промови, яка, незважаючи на пишномовну фразеологію праведної доброзвичайності, була сповнена палкого бажання піднести людство. Але навіть у цих горніх сферах ідеолог не міг звільнитися від політика, навіть у думки, далекі від тодішніх подій, його жовчна й похмура озлобленість докидає особисті випади. Робесп’єр із ненавистю згадує страчених, яких сам попхав на ґільйотину, в’їдливо глузує з жертв своєї політики — Дантона і Шомета, — виставляючи їх гидомирним прикладом аморальності й безбожності. І раптом, б’ючи так, що й до серця дістане, накидається на єдиного проповідника атеїзму, якого ще не зітнув його гнів, — на Жозефа Фуше: «То скажи нам, хто доручив тобі розповідати людям, що немає ніякої божественності? В чому ти бачиш переваги, навчаючи людей, ніби їхньою долею порядкує сліпа сила, визначаючи зовсім випадково чесноту й нечестя, а людська душа — це тільки слабенький подих, що згасає на порозі могили? Жалюгідний софісте, яким правом ти зважився вирвати в невинності скіпетр розуму й віддати в руки нечестя? Відкинути таємницю смерті, лихо зробити ще розпачливішим, злочинові розв’язати руки, чесноту зів’ялити, а людство принизити?.. Тільки злочинець, що зневажає себе й ненавидить геть усіх, може вірити, нібито природа не спромоглась подарувати нам щось ліпше від небуття».

Безмірні оплески привітали Робесп’єрове пишнослів’я. Конвентові відразу здалося, ніби він виліз з намулу щоденної боротьби, і свято, яке запропонував Робесп’єр на честь Верховної Істоти, ухвалили одностайно. Тільки Жозеф Фуше занімів і кусав собі губи. Звісно, мусиш мовчати, коли супротивник отак тріумфує. Фуше знає, що відкрито з цим вправним ритором йому нема чого й мірятись. Перед очима всіх Зборів, блідий і безслівний, приймає він цей ляпас, а подумки вирішив помститись і поквитатися.

Кілька днів, кілька тижнів про Фуше навіть не чути. Робесп’єр гадає, ніби покінчив з ним: копнув ногою — і досить для зухвальця. Та коли Фуше не видно й не чути, то це тому, що він зарився під землю і, мов кріт, працює вперто й послідовно. Він відвідує комітети, прагне знатися з депутатами, дружній і товариський геть з усіма й кожного намагається прихилити до себе. Найревніше захо­джується він коло якобінців, де найвище цінують гостре і влучне слово, де ліонськими звитягами він здобув собі кілька козирів. Ніхто до ладу й не знає, чого хоче, на що заміряється, що собі думає цей всюдисущий і невидний чоловік, який скрізь сновигає й напинає павутиння.

І раптом усе розкрилося, несподівано для всіх і найнесподіваніше для Робесп’єра: 18 преріаля переважною більшістю голосів Жозефа Фуше обрано головою якобін­ського клубу.

Робесп’єр здригнувся: ніхто на таке й не сподівавсь. Аж тепер він уперше збагнув, яким підступним і сміливим супротивником став для нього Фуше. Таж за два роки ніколи й не траплялося, щоб чоловік, на якого він прилюдно напав, ще й насмілився боронитись. Усі миттю зникали, тільки-но він оком на них скине. Дантон утік до свого маєтку, жирондисти рятувалися в провінціях, інші сиділи вдома, і про них і чутки нема. А цей нахаба, якого він, тицяючи пальцем, зганьбив, мов нечистого, перед усіма Національними зборами, втік у sanctuarium, най­святіший осередок революції, в якобінський клуб і неправедно зажив собі там найвищої честі, якою тільки можуть ушанувати патріота! Адже не слід забувати й варто нагадати, яким надзвичайним моральним авторитетом, і саме останнього року революції, тішився той клуб. Патріот аж тоді ставав повновартісним, мов із щирого золота, коли якобінський клуб ушанує його, взявши до свого гурту, — а кого відкидали, проганяли, той уже був позначений для сокири. Перед тим присудом, який оголошував немов найвищий, майже священний громадянський суд, покірно схиляли голову генерали, вожді народу й політики. Клуб