Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук

я не до простих людей, не до таких, що відсиджуються вдома, що не мають контактів з громадою. Звернувся я до редактора "Нових днів" у Торонто - демократа, людини гуманної -Мар'яна Дального-Горготи. Він, редагуючи довгі роки популярний щомісячник, отримує багато листів від читачів, він втримує широкі контакти не тільки з українською громадою в Торонто, а й по цілій Канаді, США, має знайомих в Європі, Австралії. Другим, до кого я звернувся з тим же запитанням, був відомий не тільки в Канаді, а й у США, теж на Україні, український оперний співак, бас-баритон, Йосип Гощуляк, котрий теж має безліч знайомих серед української діаспори, теж на Україні, де останньо побував кілька разів. Йосип Гошуляк - людина висококультурна, начитана, чесна, за другою професією бібліотекар. Третьою особою, до якої я звернувся з цим же запитанням, був Дмитро Федик, довголітній член ОУН, вояк СС дивізії "Галичина", вельми активний в українській громаді, котрий відійшов від націоналізму внаслідку власної конфронтації теорії ОУН з загальнолюдськими засадами. Дмитро Федик кількаразово намагався допровадити на терені Торонто до польсько-українського зближення, теж українсько-єврейського.

Всі три мої добрі знайомі. Вони відповіли: Ні, ми особисто не знаємо осіб, які б втратили своїх близьких з рук поляків. Принаймні про це нам не відомо.

Чи це не симптоматично? І додам: я сам майже п'ять років працював в українських редакціях, отже мав контакт з українською громадою, з українською громадською думкою діаспори.

Четвертою особою, до якої я звернувся з цим же запитанням, був довголітній редактор вінніпезької української газети - Микола Гнатів. На жаль, він мені не дав відповіді, що я пояснюю однозначно.

Про що свідчить сказане тут? Воно свідчить про те, що, хоч і були відплатні акції поляків - індивідуальні чи організовані, то вони, за своїми масштабами, є краплиною в морі масових мордів, яких допустилися ОУН-УПА на поляках.

Пише близька мені особа: В той самий час, коли напали на нас, унаслідку чого загинув мій батько, брат і сестра, бандерівці напали теж в сусідньому селі Ходорів на польську сімУю під час ночі. Постріляли всіх, хто спав у хаті - батьків і пятеро дітей... З тієї родини залишився тільки 19-літній хлопець, якого в час нападу не було вдома. Він, навіть не поховавши трупів, зразу подався до Зборова, звідки поїхав на Ряшівщину. Розповідали, що там він, озлоблений, став подібним до бандерівців бандитом - убивав українців.

З психологічної точки зору не можна дивуватися діям, якими керувала помста за вбивство найближчих осіб, хоч виправдати таких дій не можна. Помста морально, хоч не юридично, була б виправдана тільки за однієї умови: коли б вона була скерована на осіб, які своїми вчинками викликали почуття помсти. Натомість помста, скерована на осіб тієї ж національності, що й злочинців, не знаходить виправдання навіть морального.

Навесні 1943 р. з наказу ОУН-б коло 4.000 української поліції пішло в ліс, забираючи з собою зброю. На місце українців, німці почали вербувати поляків, зокрема у Володимирському, Лубенському повітах, у Сарнах і Ковелі.

Відозва делегата Уряду на Край (польського - В.П.) забороняла полякам брати участь у пацифікації українських сіл і хуторів, організованої гітлерівцями. Треба виразно ствердити, що багато поляків, з помсти за помордованих, брало участь не тільки в польських відплатно-оборонних акціях, але й в рамках акцій, влаштовуваних поліцією. За ті мордування заплатило українське населення, зокрема тих сіл, які знані були зі своїх націоналістичних настроїв селян.

До, мабуть найбільших, самооборонних пунктів поляків на Волині слід зарахувати село Пшебраже. Опис оборони подав, на мою думку абсолютно об'єктивно, Генрик Цибульський у книжці "Червоні ночі".[395] Автор подає детальний опис умов, які спричинили організацію оборони, причому він у жодній мірі не керується ресентиментами до українців, вказує на ряд випадків допомоги українців полякам, він, як видно з цитованих ним українських виразів, добре знає українську мову, знає українське волинське село. Автор вказує на недостатню допомогу з боку А.К., об'єктивно говорить про випадки спалювання близьких до Пшебража українських сіл, з яких атакували відділи УПА, пояснює, що спалення тих сіл було подиктоване мотивами оборони і не вказує на мету - винищення українського населення.

Майже до класичних прикладів відплатних акцій поляків належить село Павлокома біля Перемишля. У збірнику "Перемишль, західний бастіон України" [396] є свідчення Олександри Потічної, матері проф. Петра Потічного, за яким 3 березня 1945 р. згинуло там з польських рук 324 мирних жителів того села. Це жахливий приклад відплатної акції, вчиненої поляками. Якими поляками?

Проф. Петро Потічний у рецензії матеріалу "Польська Безпека про УПА" згадує села Верховини і Павлокома, які були вимордовані НСЗ - "Народове Сіли Збройне" у 1945 р. [397] Натомість автори книжки "Шлях у нікуди" пишуть, що напад на Павлокому мав місце при кінці 1945 p., а його авторами була нелегальна збройна польська організація ВiН "Вольносьць і Нєподлеглосьць", причому вони посилаються на Реймента, котрий був автором опрацювання про участь органів польської безпеки в поборюванні підпілля. [398]

Поза різницями щодо дати нападу і його авторства, незаперечним є, що він мав місце 1945 року, отже коли на тому терені давно вже не було воєнних дій, і що виконала його котрась підпільна польська збройна організація, а Жертвою стали українці.

Неясним по відношенню до Павлокоми є ось що: Артур Бата у вступі до своєї книжки "Бєщади в огню" [399] описує напад УПА на село Павлокому над Саном, що його він особисто спостерігав. На жаль, хоч ця книжка описує дії