Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Та коли без іронії... Насправді, жінку, яку в «Москалиці» названо Севериною, називали в селі Васютина. З наголосом на букві «и». Тобто Василина. Вона справді все життя самотньо прожила зі своїми гадюками й котами, не буду казати на якому хуторі нашого села. Місце її «маєтку», точніше, вже лише западини і горбочки над підвалом, та обриси хати можна ще сфотографувати й тепер. Я там булa. А син гіпотетичної Теофіли із «Майже ніколи...» не так давно помер не в нашому селі, але в нашому селі живуть його родичі. Тому я навіть не натякатиму, бо за сільським прізвиськом можна вирахувати, хто це.

Не вірите моїм книжкам - прочитайте у Стефаника про «гуманне ставлення солдат до місцевого населення», або у «Щоденниках» буковинського просвітителя Івана Бажанського. Це неймовірно цікаво. І тоді все стає на своє місце. І москаль в обох моїх книжках - не національність. Це «служивий», тобто рекрут, солдат, людина війська, незалежно від національності. Отож, москалиця - це байстря, дитина, зачата солдатом. Ото і вся «робота на Росію». У Розтоках, розказували старі люди, найбільше лютували черкеські загони царської армії. І залишене черкеське чоловіче сім'я у дітях, все одно втілене у тому принизливому москаль, щоб не казати байстрюк або дитина поґвалтування.

Та я відхилилася.

...А про Розтоки можна розказувати не лише крізь призму людських доль, а й цифрами.

Ось трохи інформації про моє село. Для роздумів.

1880 р. у Розтоках налічувалося 1323 мешканців.

1910 р. їх було 2200 (із них - 90 % українців, тобто 1985 осіб). На 15 вересня 1913р. XX ст. із села емігрувало 73 особи.

1969 р. - у селі проживало 1227 жителів.

Це, до речі, статистика радянських часів.

А ось статистика сьогоднішня:

2010 року в Розтоках налічується понад 2049 осіб. У самому селі мешкає 1502 особи, на хуторах, які належать сільській раді така пропорція жителів (у липні 2010 року):

Товарниця - 254, хутір Ями - 197, хутір Околена - 96 осіб.

А ось показники народжуваності та смертності останнього часу:

2005: народжених 16, померлих 24

2006: народжених 24, померлих 22

2007: народжених 28, померлих 24

2008: народжених 30, померлих 19

2009; народжених 35, померлих 27

У першому півріччі 2010 року народилося 13, померло 15. За кордоном перебуває 57 мешканців моїх Розтоків. Цілими сім'ями. Більшість із них має дозвіл на постійне проживання у Євросоюзі. В селі є середня та музична школи, дільнична амбулаторія, клуб, дві церкви (Московського та Київського патріархатів), приватний будинок побуту, (зокрема з перукарнею), магазини, бари, ресторан, приватна автозаправка, кілька приватних пилорам.

Але повернімося до того місця, де я сказала, що втрапила в історію. То була саме ця - «Історія міст і сіл УРСР...».

Отже, початок вересня 1968 року. Я йду зі школи. З 2-Б класу. У шкільній сукенці, а поверх неї - синій светрик із білими розводами по краях. На вулиці якраз біля сільського клубу - чималенька група незнайомих людей. З ними тодішній директор школи Микола Миколайович Томків і парторг нашого колгоспу ім.Кірова Ілля Миколайович Тащук. Чоловік із фотооб'єктивом перепиняє мене посеред дороги і просить зайти на подвір'я клубу. Якраз до сільського пам'ятника: високого чотирикутного стовпа, пофарбованого голубою фарбою, із червоною зіркою на верху. А далі хтось із дорослих каже знайти ще когось із учнів. Я біжу в хату за клубом - «до Йорчихи» (пам'ятаєте із «Солодкої Дарусі»?) Там живуть інші люди - родина Кирюків, але село цю хату називає хатою Йорчихи - за іменем її колишніх господарів, часів Австрії і Румунії - Йорків. Кличу Віру. Вона молодша від мене на рік. Віра бере портфелик першокласниці - й нас двох «портретують» між пам'ятником і клубом, на тлі осінніх квітів.

Через рік мама приносить додому грубезну книжку - «Історію міст і сіл...». І на 488 сторінці, у нижньому лівому краю, на фото - дві маленькі дівчинки на тлі сільського майже палацу. І підпис: «Будинок культури с.Розтоки. 1968».

Отак я вперше потрапила у справжню історію, випадково опинившись на сільській вулиці, в гірському селі Буковини, дорогою зі школи додому.

P.S. На той час то був справді сучасний - діючий - будинок культури: сільський хор і танцювальний колектив періодично займали призові місця на оглядах художньої самодіяльності в районі та області, вистави сільського драматичного гуртка збирали небачені аншлаги! А коли наш учитель хімії Онуфрій Йосипович Клим виходив на сцену в одній із ролей п'єси Олексія Коломійця «Фараони» чи у п'єсах Андрія Макайонка, зал готовий був розпастися на «три части», як Буковина з відомої пісні часів Першої світової війни!

На другому поверсі тодішнього будинку культури містилася сільська бібліотека із фондом у кілька тисяч книжок. Там же, на другому поверсі, в окремому приміщенні, яке дорівнювало площі бібліотеки, був сільський краєзнавчий музей. На громадських засадах його директором (збирачем експозиції і хоронителем експонатів) була моя мама - Павліна Власівна Матіос, завуч місцевої школи і вчителька історії. Боже мій великий! Скільки мама туди вклала душі! Збирала по людях старі речі, а особливо документи австрійського, румунського та радянських часів: нотаріальні записи, акти купівлі-продажу, розписки, зобов'язання про здачу сільгоспродукції. Ходила в сусідні - Івано-Франківські Розтоки. Приносила звідти також стоси пожовтілих документів, на яких, проте, чорне чорнило писаних готикою літер і тепер бездоганно читають знавці німецької та румунських мов.

Але що гріха таїти - найчисельнішими були експонати документів нашої родини по материній лінії. Чи то материній мамі, а моїй бабусі Гафії передався ген порядку, успадкований нею від свого батька Іллі, а мого прадіда, чи може, вона підсвідомо сподівалася, що саме на підставі законних, належним чином оформлених, документів Матіосам колись повернуть їхні