Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Коли я кілька років тому розказала про це автору вірша, Дмитро Васильович Павличко добряче насварив мене пальчиком за нерозуміння тодішнього моменту, вимушеність маскуватися, і за докір йому за ще одні, популярні у мої студентські роки рядки, за оці: «Пане Кравців, Україну, ви кохаєте безміру. Ах, як ту любов згадаю, серце б'є нерівномірно».
Я також їх тоді ненавиділа - отих клятих, небачених убійників-націоналістів «кравцівих», які «тут» витворяли таке, що «там» мусіли були самі собі «мотузку шукати». Десь у класі п'ятому-шостому нас зі школи привели до сільського клубу на збори мешканців Розтоків, а насправді - на громадський, публічний суд над одним із тих, хто був «українським буржуазним фашистсько-німецьким націоналістом». Убийте мене, але я не згадаю, хто саме тоді «каявся» перед набитим-набитісіньким клубом, із трибуни на сцені просив помилування і прощення за своє минуле. Бо таких публічних засуджень я пам'ятаю принаймні не менше трьох. Це був чоловік із нашого села. Працював у колгоспі. На громадському суді виступали свідки, районне начальство, ще хтось. Щось і вони казали про нього.
А я пам'ятаю свої відчуття: різкий, як під час високого кров'яного тиску, дзвін у вухах, німе - майже Дарусине - мовчання переповненого клубу і мої, розширені від жаху очі: «Невже цей чоловік, якому я мало не щодня кажу «добрий день», ідучи до школи, убивав невинних дітей, вішав людей?!» Я пам'ятаю тодішній свій жах, переметений зі страхом, і боязнь про щось запитати батьків. Але знаю, що й після того віталася із тим чоловіком щоразу, коли зустрічала на вулиці. Бо у дванадцять-тринадцять років я знала, що живу у найсправедливішій у світі країні. І коли б цей чоловік, що ледве ворушив губами з трибуни на сцені, чоловік, про якого писала районна газета останніми - хіба лише не матюкливими - словами, справді був убивцею, він би сидів у в'язниці. Між тим, що відбувалося в моїй маленькій голівці та у стривоженій дитячій душі, і тим, що відбувалося тоді на сцені сільського клубу, - були ознаки якогось абсурду, цілковитої ірреальності. Воно якось не в'язалося зі щоденними реляціями про щасливе і спокійне благоденствіє довкола. Якщо є злочинці - вони не повинні бути на волі. Якщо вони на волі - вони не злочинці. Адже так?!
«Бандитам тюрми» - це девіз не демократії. Це девіз із мого радянського дитинства, лише казаний іншими словами.
...Відхилившись від «шкільної» теми, я, звичайно, несправедлива до Дмитра Васильовича Павличка. Бо згодом саме він мені відкрив Богдана-Ігоря Антонича, «Зів'яле листя» Франка, білі сонети, світову лірику в перекладах українською, він пристрасно і болюче написав про мою Дарусю. А все ж... а все ж...
Багато хто знав правду того часу, коли мене ще й не проектували, бо моя мама народилася лише 1940 року. Правду знали, бо самі були учасниками тієї правди, але навіщось ті, обізнані, калічили моє покоління брехнею. І творчі люди зокрема.
Духовне каліцтво мого покоління починалося зі шкільної парти, де, окрім - майже гранітних - знань із природничих і точних наук, давали дуже переконливі на той час знання ідеологічного ґатунку. Ті знання також були пристрасні, хоч і дуже пафосні. Їх артикулювали справді фахові - й тому дуже переконливі - люди: вчителі, лектори, література, кіно. А не-допуск до правди був такий глибокий, такий закодований-зашифрований-заборонений, що про його існування знали лише ті, хто власною шкурою відчув на собі ту правду.
І хто мені заперечить, що це, мовляв, не так, той є дуже великий лукавець. Щоб не сказати, брехун. О, так. Моє покоління виховували на «кремлівських зорях». Моє покоління гарно вчилося. Воно дуже багато читало, бо книжки, мистецтво, музеї були доступними, а ідеологи - наступальними, нахрапистими. Тому моє покоління вірило писаному і казаному. Принаймні такі «відмінники», як я.
Але такі, як я, збунтувалися, допавшись до написаного іншими словами. І я тепер, у полудні віку, знаю, що, крім совісті, ніхто нікого ні про що не змушує писати. І навіть ТОДІ. А як не можеш писати правду - можеш кочегарити чи сторожувати. Або сидіти у пермському таборі. Як це робили інші. Або писати - а потім каятися. Як це також робили ще інші.
Однак ця проблема - не проблема моїх тодішніх учителів. Вони були, можливо, найбільшими заручниками Системи, яка викривлювала гнучкі дитячі хребти учительськими руками. Точніше, викривлювала не руками, а укладеною в учительські уста державною брехнею. Добре продумана Система дурила вчителів, змушуючи їх дурити інших. Через те жодного слова осуду тим, хто щирими словами вкладав у дитячі душі брехню чи півправду, від мене ви не почуєте. Заручник завжди у гіршому становищі ніж ті, хто бере у заручники.
...Але повернімося до моїх вчителів. Адже вони разом із моїми батьками робили мене думаючою і чутливою людиною.
Лідія Семенівна Андрусенко - вчителька математики. Народилася 5 грудня 1936 року в Таращі Київської області. Росла сиротою: батько загинув під час війни. 1953 року закінчила Петровську СШ Таращанського району Київської області. Вступила до Бердичівського педінституту на фізико-математичний факультет. У Розтоки приїхала 1958 року. Померла Ліда Семенівна 22 вересня. 1988 року. Буковинська (розтоцька) земля уже багато років служить їй вічною домівкою.
А вчителька була неперевершена! Під час уроків вона давала диференційовані завдання - слабшим і сильнішим учням. Математичні задачі підвищеної складності були для 4-5 учнів нашого класу щоденною нормою. Вона, може, єдина з учителів завжди дуже суворо казала: «Ти можеш!»
У Ліди Семенівни була «екстравагантна» мода: якщо на уроці геометрії (алгебри, тригонометрії) жоден із старшокласників не знав розв'язку задачі, вона могла викликати когось «дуже сильного» із класів молодших: щоб показати «клас» своїх учнів. Почергово такий «похід» до десятикласників
