Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Проте українська реальність початку XXI століття така, що в нашому житті є певні (не трансльовані або трансльовані не по-людськи стосовно людини) речі недалекого нашого минулого, про які людям потрібно починати розказувати з азів, розказувати на пальцях, можливо, по букві. І той, хто відважується бути тлумачем минулого саме в сьогоднішній Україні, має бути володарем «бійцівських поясів» за всіма версіями, окрім того, що він повинен мати ще й величезні запаси величезного особистого терпіння і послідовності.
Моє народження і життя на українській Буковині - у мультикультурному, поліетнічному краї - навчили мене толерантності до всіх, хто інший, інакший від тебе. Але навчили також, що кожна людина - незалежно від мови, віри, світогляду - має свою правду і своє алібі, а також має законне і природне право зберігати свою ідентичність за найнесприятливіших умов.
І ось оце намагання «дістатися» алібі й правди Кожного, хто жив на цій благословенній землі, змушують мене ставати коли катом, коли адвокатом для своїх персонажів. Бо така природа людини, що в ній уживається ВСЕ. Тільки треба знайти йому пояснення. Щоб людські мотиви - добра і зла - могли зрозуміти інші. Не задля помсти - задля розуміння, чому так було. А найважливіше - для не-повернення до тієї межі, де може трапитися так само.
* * *«Хто не пам'ятає свого минулого, приречений пережити його знову», - сказав хтось із філософів, ніби виправдав моє заглиблення в Історію тієї частини України, яка й тепер залишається дуже і дуже незрозумілою для багатьох тих, хто не винен у своїх незнаннях про неї.
У цих книжках немає ОУН чи УПА в тому розумінні, яке нам останні роки нав'язують не дуже совісні політики, жонглюючи необдуманими словами, як... камінням. Каменем можна вибити вікно. Каменем можна просто поранити людину, але каменем можна і вбити.
У моїх книжках є ЛЮДИ. Багато людей, які жили в часи постійно змінної - як електричний струм - влади, коли діяли УПА - НКВД - МҐБ - «яструбки» - сексоти - провокатори - слабкі й сильні люди, негідники і порядні... І кожен із них керувався своїми - цивільними чи людськими - законами. І кожен із них - потепер! - має свою Правду, над істинністю якої не завжди має відпару замислитися.
Я хочу своїми книжками лише сказати, що не варто кидати каміння у будь-кого, зокрема й у минуле. Поки не зрозумієш, що з ним - будь-ким (а цілком можливо, що й з нами, тобою) було. А навіть, коли розумієш, але не підтримуєш, - все одно не варто кидати каміння в людину. Треба просто чесно собі сказати: «Так, це було. Я про це не знав раніше. Або знав, але знав інакше. І я це, можливо, не до кінця розумію. Однак я в цьому не винен. І я зроблю все для того, щоб ТАКЕ більше не могло статися на моїй землі. Бо я - Людина знаюча і думаюча. І це - моя земля, навіть, якщо я народився десь-інде. Але тут я живу. Тут зостанеться мій прах. І тут мене продовжуватимуть мої діти і внуки. Тому на цій землі повинен панувати спокій, щоб мій прах, борони Боже, не став згодом торгом для недобросовісних політиків чи інших якихось безумців».
* * *...Коли я занурююся Словом в історичне минуле, подеколи мені здається, що я ступаю мінним полем. І тоді я почуваю себе сапером. Тобто тим, хто намагається знешкодити суспільні небезпеки. Але як той, хто орудує Словом, я розумію, що навіть заміновані поля можна розміновувати безпечно. А це найкраще вдається митцям і художникам. Бо ще не було такого політика, який випередив би поета чи філософа. Не я цю тезу придумала, але я її дуже часто повторюю.
Але мені дуже зле, коли мінними полями нашої історії замість саперів ідуть шеренги грубих і безпардонних мінерів. Тих, хто не боїться ні совісті, ні Бога, збурюючи людей одне проти одного не задля самих людей чи якоїсь Великої Істини, а задля своїх корисливих цілей на дуже коротких дистанціях.
Понад усе я хочу перервати цю згубну традицію колотнеч, розколів, провокацій. І зробити це Словом, яке змушує Думати.
Я не втомлююся стверджувати, що це так просто - бути терпимим одне до одного, лагіднішим і добрішим.
Тим більше, коли знаєш, що життя коротке. Зокрема й для любові.
Як знаєш і те, що й любові мало на одне життя.
Хіба це не переконує кожного з нас, що треба чути один одного?! Навіть, якщо ступінь слуху і розуміння почутого у нас - неоднаковий.
Марія МАТІОС,
квітень 2010 p.,
Київ
РОЗТОКИ«Раз заїхали ми високо на гору Німчич і бачили звідти при заході сонця щось таке гарне і срібне, як мрія.
Кажуть, що зветься Розтоки, але я думаю, що то ніяк не зветься і що його вже тепер там нема, бо щось такого може показатись тільки раз і зникнути, а вже якби хто вдруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би».
(Леся УКРАЇНКА у листі до О. КОБИЛЯНСЬКОЇ про своє перебування у Вижниці у Ганни МОСКВИ, 1901 року).«Приїжджайте до нас навесні,
Коли піниться клекіт в потоках.
Як лунають весільні пісні,
Приїжджайте у наші Розтоки.
...Як згадаю - стишу кроки.
Ой, Розтоки, ой, Розтоки».
