Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Уперше у велику історію я «втрапила» в неповних 9 років, у своєму селі Розтоки, ідучи зі школи. Просто на 488 сторінку втрапила. І «красуюся» там понині.
А що історія була не така, щоб велика - але Що занадто товста (сімсотсторінкова), а ще дуже забрехана, - я зрозумію не так швидко, як у неї втраплю тоді, у свої дев'ять років.
Щоб вам легше орієнтуватися у часі, просторі та людях, я розкажу детальніше, де це і як це було.
Моя мама й потепер каже, що наш - Путильський - район (Чернівецької області) - «у дідька
за дверми». І туди завжди раніше посилали фахівців усіх рівнів, «як на каторгу» (бездоріжжя, віддаленість від обласного центру і т. д.). Зараз далеко не так, але багато в чому так само.
Село Розтоки до хрущовської адміністративної реформи належало до Вижницького - набагато цивілізованішого - району. У мене в метриці, до речі, так і записано: місце народження - Розтоки, Вижницького району. Зате у решті документів - уже район Путильський. Добре, що я не лаштуюся на пенсію. Бо певно, довелося би доводити, що ти - це ти. І це саме ті Розтоки. (Як свого часу моя мама доводила, що вона не Полярія, а таки Павліна. Полярією її зробили грамотні представники радянської влади 1944 року, після визволення «від Румунії», коли з голосу робили перепис місцевого населення. Ото й записали у своїх «таємних протоколах» чотирирічну Павліну Матіос Полярією. Про що мама довідалася, лише оформляючи документи на пенсію, через що могла мати велику катавасію, якби не обласний архів).
Мої чудові земляки і потепер усіма правдами-неправдами намагаються і лікуватися у Вижниці, й скуповуються там також. Наш теперішній райцентр Путила - Сторонець-Путилів до приходу радянської влади, або просто Сторонець за часів Юрія Федьковича. Історичну назву райцентрові не повертають, хоча в народі топонім Сторонець не витравила жодна влада. Так і говорять:
- Іване, куда ідете?
- Куда автобус буде. Або до Віжниці, або у Сторонець.
Отже, «Розтоки розташовані на правому березі річки Черемошу, за карпатським перевалом Німчичем, на шосейному шляху, що з'єднує Вижницю і Путилу, за 30 км від райцентру, за 15 км від залізничної станції Вижниця.
Назва походить від слова «розтоки», що означає місце розгалуження річки на окремі русла.
На лівому березі Черемошу знаходиться також село Розтоки (нині село Косівського району Івано-Франківської області).
В ряді письмових джерел нинішні Розтоки мають назву Тисова Рівня (тобто рівнина, на якій росли тисові дерева).
Найдавніша письмова згадка про село належить до 1501 року, коли було встановлено кордон між Польщею і Молдавією по Черемошу, а Розтоки на правому березі відійшли до Молдавського князівства».
Із книги «Історія міст і сіл УРСР у двадцяти шести томах. Чернівецька область». К., Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, 1969. - с. 481. Голова головної редколегії - П. Тронько.Отже, «ми» дуже старі - нам (Розтокам) 2011 року виповниться «гарантованих» 510 років.
Історію своєї родини я знаю до 1790 року. Отже, «нам» - Матіосам - також, дай Боже, кожному: 220 років.
Що з нами було до того, тоді й далі буде - розказує наука, документи, брехливі й совісні люди. Одне слово, розказують багато, а правду знає наперед - лише Бог.
А на той час, 1969 рік, ця книжка - «ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ УРСР...» - була пречудова, бо в ній «особлива увага приділена висвітленню героїчної боротьби трудящих проти колоніального гноблення турецьких феодалів, польських панів, австрійських баронів і румунських бояр, проти капіталістичного гніту, політичного безправ'я, національної дискримінації і політики онімечування та румунізації» (с. 7). І коли б не наука - не знали би ми про себе нічого, як «синє за нігтем». Та ми завжди «під дахом» - про нас завжди хтось думає. Якщо й не про НАС, то про нашу історію - точно.
Думали й тоді, коли тлумачили світові нас і про нас, бо «методологічною основою написаная історії міст і сіл області були твори класиків марксизму-ленінізму, рішення партійних з'їздів та пленумів ЦК КПРС і ЦК КП України» (с. 6).
Розумієте! Це пленум ЦК дав моїм пращурам право поселитися між горбами, де «дідько каже «добраніч», розчистити і розорати праліси для обробітку землі, скластися на господарку, продовжувати рід - і тривати у часі доти, поки Бог не скаже «добрийдень!», а люди - «до побачення...».
Але у тій грубезній книжці є ще багато «інтересного», як любив казати мій дід Власій (по матері).
Бо хіба не «інтересно», що «під час першої світової війни Розтоки двічі (1914 і 1916 рр.) займали російські війська. Спілкування з ними мало великий вплив на мешканців села. Серед солдатів було немало членів РСДРП, які пропагували революційні ідеї серед селян. Незабутнє враження на селян справляло гуманне ставлення російського війська до місцевого населення. Голодуючим вдовам і біднякам солдати подавали всіляку допомогу» (с. 484).
ВІДСТУП ПО СУТІ:
Я сподіваюся, ви читали мою «Москалицю» і «Майже ніколи не навпаки». Ви знаєте про ці незабутні враження селян, а особливо селянок... Що незабутні, то незабутні! І аж тепер, коли пишу ці рядки, «петраю» (розумію), яку неймовірну винахідливість і проворність проявив кілька років тому львівський обласний прокурор, коли за допомогою закону досліджував феномен «Москалиці». Але «петраю» й «недопетраю» одночасно: прокурор махав на мене пальчиком за те, що «Москалицею» автор «працює на Росію»! Хм... Не знав прокурор, що політики ніколи не випереджають митців. А я розумна! Мене мій тато не з похмілля робив! Тому й наперед і я передбачила майбутній прихід в Україні до влади тих, хто працюватиме на Росію, як на себе. Як «пропагували члени РСДРП» часів Першої світової війни. І
