Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Віра Андріївна Литвиненко - вчителька фізики і мій багатолітній класний керівник (аж до випуску зі школи). Народилася 10 серпня 1937 року в селі Сенча Лохвицького району Полтавської області. Закінчила 1959 року Львівський педінститут. П'ять років працювала у Виноградівському районі Закарпатської області. З 1964 року - вчителька фізики Розтоцької середньої школи. Фізиком був і її покійний чоловік, неймовірно чутлива, тонка і делікатна натура - Олексій Юрійович Добра. У селі і в школі його називали Олексієм, хоча, кажуть, він мав мадярське ім'я, бо був родом із Закарпаття, але розмовляв прегарною українською літературною мовою. Шкільний фізкабінет Добра-Литвиненків був «начинений» усілякими колбочками, приладами, дротами, дротиками і т. д. І мої однокласники Коля Минайлюк, Святослав Романюк, Славко Бурсук не один раз робили там досліди - аж дим ішов із кабінету! Але м'який Олексій Юрійович доволі часто «прикривав» самодіяльність «винахідників» перед значно суворішою Вірою Андріївною.
Ця пара вчителів навіть узяла на своєрідні «поруки» найпершого шкільного «інженера», мого однокласника Миколу Минайлюка, чиїм голосом одного обіднього дня одночасно заговорили два сільські гучномовці з електричних стовпів біля клубу і біля колгоспної ферми: «Говорять Розтоки». А далі на все село, з 14 до 15 години (якраз час перерви вуличного «брехунця») - пішла музика. Микола «викидав такі коники» ще кілька разів. Аж поки не почалася дещо інша «музика», коли в село з з'їхалися «хлопці» з району («ніхто не знає так тебе, як знають хлопці з КДБ»). Уявляєте, 1976-1977 роки?! Несанкціоноване «врізання» в ефір?!
До речі, тоді дісталося не тільки моєму однокласникові Миколі, його батькам і вчителям. Тоді дісталося навіть Варварі Крижанівській - багатодітній матері, звичайній жінці то зі шваброю, то із сапою в руках, чоловік якої був інвалідом. Хлопці» приписали їй «український буржуазний націоналізм» за неправильно пофарбований власний будинок. Я пам'ятаю той будинок дуже добре, бо він якраз через дорогу від мого дядька Юрка: його верх тоді був жовтий, низ - синій. «Яка була фарба в сільмазі, такою і пофарбувала!» - клялася-божилася Варвара перевіряльникам із району і з сільради, ні слухом ні духом не знаючи про потаємні знаки клятих націоналістів на фасадах будинків. Але за день хата Крижанівських стахановським темпом зверху донизу перефарбувалася в самий жовтий колір. Може, він і дотепер такий. Треба буде подивитися.
Віра Андріївна з Олексієм Юрійовичем були незвичною як на сільські мірки інтелігентною учительською парою, яка завжди викликала захоплено-заздрісні коментарі. За все! З відстані часу я розумію, що їхнє подружнє життя, це було саме оте - «така любов буває раз в ніколи».
У дев'яностих роках я приїхала з Чернівців у Розтоки і ми з мамою ішли вітати Віру Андріївну з днем народження. На сільській вулиці хтось сказав: щойно Олексія Юрійовича забрала «швидка» у Вижницю... За кілька днів був похорон.
З того часу я не можу вітати свою вчительку з днем народження. У мене цей день асоціюється зі смертю її чоловіка. Я знаю, що це неправильно, але я не можу... За нас усіх, учнів 10-Б, це майже завжди робить Микола Йосипович Минайлюк - колишній «підривник» радянського ефіру, випускник Львівської політехніки, один із чільних співробітників нафтопроводу «Дружба». А Святослав Романюк став кадровим військовим, тепер - полковник у відставці, його «електронні» знання знадобилися були колись на Байконурі, а закінчив він службу - у Львові. Фізико-математичний факультет Кам'янець-Подільського педінституту закінчив ще один «шкідник» ефіру з нашого - «віро-андріївського» - 10-Б - Ярослав Семенович Бурсук. Він став відомим на Буковині освітянським керівником, пройшовши перед тим «школу» учителя, директора школи, завідувача райвно.
А Віра Андріївна Литвиненко, що донині мешкає у Розтоках, пишається не одним колишнім учнем, який обрав її фах - фах фізика. Адже фізиками-вченими і фізиками-вчителями стали також інші її учні - Ватаманюк Петро, Сорич Віктор, Шемберко Ольга, Микитенко Валентина, Грималюк Володимир.
Анна Іванівна Резніченко (Курилюк) - вчителька російської мови та літератури. Народилася 2 лютого 1938 року в місті Володарськ Донецької області. Після 7 класу вступила в Мар'янське педучилище. 1957 року була направлена в Мариничівську школу Путильського району вчителем молодших класів. Із 1959-го - учитель Розтоцької СШ. 1964 року закінчила російську філологію Чернівецького університету. Донедавна мешкала з родиною в Розтоках. Живе на батьківщині чоловіка, також мого вчителя креслення і трудового навчання Богдана Васильовича Курилюка у Стецевій Івано-Франківської області.
Анна Іванівна вчила мене недовго, але саме вонa вчила азам російської мови та літератури. Мала вишукані манери. Завжди зі смаком одягалася. Була сповнена власної гідності, а також мала незвичну для гірських людей вимову, коли на уроках розмовляла російською. У побуті Анна Іванівна завжди користувалася винятково українською.
А у старших класах російської мови вчив мене наш шкільний завуч Георгій Дмитрович Бойчак (22.06.1935 - 25.10.1996) родом із Нижницького району (Царство йому небесне!). Дуже сердився, що я плутала українське «можна» і російське «можно». Давав дуже ґрунтовні, не на рівні школи пояснення. Мав фундаментальні знання. Був дуже педантичний і вимогливий. Із дружиною, також вчителькою, Лідією Семенівною мали найсвіжіші книжкові новинки, якими ділилися з учнями, що мали у них потребу.
А російську літературу в мене викладала Григоряк (дівоче прізвище Петраш) Марія Іванівна. Народилася 27 вересня 1947 року в селі Розтоки на Буковині. Із золотою медаллю закінчила школу. Має фах російського філолога після навчання у Чернівецькому держуніверситеті. Відмінник освіти, вчитель-методист. Саме Марія Іванівна Петраш була керівником моєї творчої роботи, яка здобула перше місце на Всесоюзному конкурсі учнівських робіт «Берем с коммунистов пример».
Я не писала ні про модних тоді космонавтів, ні про Зою Космодем'янську. Я писала про місцеву знаменитість - доярку нашого колгоспу: такий був час, коли вчителі нас учили шанувати людську працю. У тому числі фізичну. Але коли я не так давно у батьків знайшла другий екземпляр цього твору, я зрозуміла, що Москва тоді «оцінила» не оду праці доярки. То був твір про красу гірської природи і звичайну людську фізичну працю, яку нас учили облагороджувати бодай словами.
Диплом про першість у Всесоюзному конкурсі знайшов мене вже в університеті - мені його вручив тодішній ректор ЧДУ Костянтин Червінський у день посвяти в студенти, в актовій залі
