Історія Норильського повстання - Євген Грицяк

Групу цю очолив Іван Кляченко-Божко. Був це старий чоловік, колишній комуніст, що на той час уже відбув 21 рік ув'язнення (такі одиниці траплялися тоді ще дуже рідко). Його широко знали й поважали всі в'язні нашого табору. За 21 рік свого ув'язнення Кляченко-Божко багато чого бачив, а тому мав усі підстави не вірити в успіх будь-якої боротьби. Оскільки ця група була незначною, вона обмежилася статусом опозиції.

Невдовзі між мною і Кляченком відбулася така розмова:

— Для чого ти все це робиш? — питає мене Кляченко.

— Для того, щоб перешкодити їм доконати тих, кого від нас уже забрали, та щоб застерегти їх проти дальших репресій супроти нас. Ми мусимо переконати їх, що при будь-якій спробі додаткового натиску на нас, ми знову повстанемо.

— Вони перестріляють нас усіх і тоді вже будуть певні, що жодного повстання більше не буде.

— Не перестріляють! — зопалу відрубав я.

— А що, посоромляться? Хіба ти не чув, що сталося в Східному Берліні? Та там передавили танками німецьких робітників на очах у всієї Европи, а тут, на безлюдному Таймирі, вони посоромляться стріляти в своїх власних політичних в'язнів? Ти думаєш, що кажеш?

— Не посоромляться й не побояться, — відповідаю, — ми знаємо, на що вони здатні. Але я ще раз кажу, що ми тому й повстали, щоб припинити розстріли, а не викликати їх. Я нікого силоміць під кулі не поведу і до того, щоб у нас стріляли, не допущу. Та поки що ми не маємо жодних підстав боятися й капітулювати.

Кляченко лишився невдоволений з нашої розмови, і ми холодно розійшлися.

Мене покликали до вахти. Я пішов разом з Володимиром Недоростковим. В зону зайшли Кузнєцов з Вавіловим у супроводі членів Московської комісії та старших офіцерів Управління Ґорлаґу.

— Ви що! — гнівно кинув Кузнєцов. — Так мене зустрічаєте? Дякую! Я домігся таких великих полегшень для вас, я домігся, що радянський уряд пообіцяв переглянути всі ваші особові справи. А ви так віддячуєте мені? В яке становище ви мене ставите?

Після цього загального вступу він звернувся до нас з Недоростковим:

— Чого ви ще хочете?

— Хочемо, щоб нам вернули всіх, кого від нас забрано, бо маємо всі підстави побоюватися, що ви взяли їх на розстріл.

— Звідки ви таке взяли? — втрутився Вавілов. — Ану скажіть по правді, ви чули тут хоч один постріл з того часу, як сюди приїхала Московська комісія?

— Ні, не чули. Але поясніть нам, чому ви нападаєте на людей в тундрі й забираєте їх невідомо куди?

— Їх узяли на етап, — пояснює Кузнєцов. — Адміністрація табору завжди має право це робити.

— Ми не сьогоднішні й знаємо, як проводяться етапи. На етап беруть людей із зони, а не нападають на них у тундрі.

— Ми вас запевняємо, що з ними нічого поганого не трапилося. Виходьте на роботу!

— Тоді верніть їх нам, і ми підемо.

— Ми ще раз запевняємо вас, — каже Кузнєцов, — що вони в повній безпеці. Ось перед вами помічник генерального прокурора. Він і прийшов сюди, щоб прослідкувати, аби в Норильську не було порушень соціялістичної законности. А кого нам треба, того візьмемо, на це ми маємо повне право.

— В такому разі, — кажу я, — ми йдемо на компроміс. Давайте зробимо так: ми виділяємо вам свою делегацію, яка поїде разом з вами й подивиться, де ті люди й яке їхнє становище. Коли делегати повернуться й запевнять нас, що все в порядку, а ви від себе пообіцяєте не робити більше такого, тоді ми організовано виходимо на роботу.

Кузнєцов не прийняв мою пропозицію і вибрався за зону.

Тепер він постановив залишити нас без води, яка постачалася в зону із тундри водонасосною станцією. На станції постійно чергував один в'язень, якого охороняли два конвоїри. І ось, під час чергування в'язня, що носив величне прізвище Лев, до нього підходить офіцер й наказує перекрити воду. Лев категорично відмовляється. Офіцер погрожує. Тоді Лев каже офіцерові: «А ви подумали, що може статися, як ми перекриємо воду? В зоні негайно виникне пожежа. В'язні поспалюють усі бараки. Хто тоді відповість за це? Якщо ви берете всю відповідальність на себе, то напишіть це в журналі, і тоді я виконаю ваш наказ.»

Офіцер вернувся ні з чим.

На перший погляд могло здаватися, що Лев поступив цілком логічно й нічого надзвичайного в його вчинку немає. Насправді ж, це був великий героїчний вчинок, оскільки Лев добре знав, у яких він руках знаходиться і що за таку зневагу до конвойного офіцера він міг бути розстріляний на місці.

Я був знайомий з цим чоловіком і знаю, що він був поляк, родом із Житомира, студіював у Київському університеті ім. Тараса Шевченка. Оце й усе про нього. Про інших героїв я й того не знаю. Хіба ж то не герої були, що пікетували вахту, щоб не пустити в зону наглядачів, конвоїрів чи офіцерів? Вони постійно стояли там на відстані 15–20 метрів від направленого на них дула кулемета, яке будь-котрої хвилини могло заплювати смертоносним вогнем. І все-таки вони стояли!

Інші, обачніші, перестрівали мене на кожному кроці й запитували, чого ми ще домагаємося, чому в нас чорні прапори і чи варта вся ця боротьба того, щоб нас перестріляли.

— Варта! — відповідав я. — Ми й повстали для того, щоб припинити розстріли, а не викликати їх. Хто може сказати, скільки тисяч нашого брата вже лягло під Шмітиху ні за що ні про що? Смерть так чи інакше щодня чигає на кожного з нас. Чому ж ви, що не боїтеся вмирати поодинці, боїтеся вмерти разом? А зрештою, ніхто нікого не примушує вмирати. Якщо я побачу, що настав критичний час, ми припинимо боротьбу, і ніяких розстрілів не буде.

Я знову пішов до вахти, бо зв'язківець повідомив, що мене кличе Власов.

Він стояв на