Історія Норильського повстання - Євген Грицяк

— З Ґорстрою вийшло сто чоловік, і їх попровадили не до табору, а в тундру, — кажу я Власову. — Я вам ще раз заявляю, що ми не вийдемо на роботу доти, доки не побачимо їх усіх отут і не переконаємося, що ні з ким нічого поганого не трапилося.

Побачивши, що першу групу людей конвой попровадив у тундру, решта в'язнів першої зміни відмовилася вийти з Ґорстрою. У такий спосіб плян відсіву в'язнів 4-ої зони не тільки провалився, але й викликав нову хвилю організованого протесту.

Незабаром група в'язнів, яку з Ґорстрою попровадили в тундру, підійшла до вахти. Це була остання спроба адміністрації табору виправити становище.

— Ну, ось, Грицяк, — каже Власов. — Люди прийшли; виходьте на роботу!

— Прийшло сто чоловік, — відповідаю я, — а на роботі понад дві тисячі. Де решта?

— Нас не сто, — почувши мою розмову з Власовим, обізвались із-за воріт в'язні, — сімох від нас забрали в тундрі.

— В такому разі, — заявив я Власову, — наша розмова скінчилася. На роботу ми не вийдемо, доки ви не повернете нам тих сімох, що так по-бандитськи від нас викрали.

А обернувшись до в'язнів, що з'юрмилися неподалік, я пояснив їм усю ситуацію й порадив відійти від вахти й не виходити на роботу.

Ми всі розійшлися. 93 чоловіка першої зміни зайшли в зону. Почався другий етап нашої боротьби за право жити. Разом з нами відновили свою роботу в'язні 5-ої чоловічої та 6-ої жіночої зон.

Ті в'язні першої зміни, що ще залишилися на Ґорстрою, згодилися врешті решт вернутися до табору, але з умовою, шо їх не будуть провадити окремими групами, а усіх разом.

Ми якось інтуїтивно відчували, що боротьбу доконче треба продовжувати, що наші досягнення не стійкі, що поступки, на які так легко пішла Москва, були тільки відтяжним маневром, за яким неминуче наступить розправа та новий закрут режиму.

До цього нам не бракувало прецедентів. Ми добре знали, що будь-яка спроба організованого чи індивідуального протесту кінчалася для тих, що протестували чи скаржилися, трагічно. Між нами ходили чутки про те, що в одному із таборів, що біля Салехарду, за спробу організованого протесту було розстріляно чотириста чоловік.

А мій близький земляк — Борис Горбулевич розповів нам, що у 1947 році в одній із зон, т. зв. Івдельлаґу, трапилася така історія:

Колишній полковник Червоної армії, — в'язень Вишняков, якось висловив своє обурення проти свавольства та наруги над в'язнями з боку табірної адміністрації. Його негайно схопили й посадили під слідство. Разом з ним під слідством опинилося ще 29 колишніх армійських офіцерів і два в'язні, що не були причетні до армії. Одним із цих двох останніх і був Борис Горбулевич. Уся ця група, керівником якої вважався полковник Вишняков, звинувачувалася в тому, що вона підтримувала зв'язки з іноземною розвідкою й мала своїм завданням не більше й не менше, як повалення радянської влади. План повалення був украй простий: група Вишнякова організує напад на охорону своєї зони, роззброює її і роздає зброю в'язням. Озброєні таким чином в'язні нападають на сусідні зони, знову роззброюють охорону, озброюють визволених в'язнів і тоді вже об'єднаними силами захоплюють місто Свердловськ. У Свердловську Вишняков проголошує тимчасовий уряд, організує похід на Москву і — крапка!

Про план Вишнякова негайно повідомили Москву. Перед слідством поставлене завдання якнайшвидше домогтися зізнання всієї групи. Слідство виконало своє завдання а честю: усі 32 в'язні не тільки призналися до вини, але й вказали, де, коли й від кого отримали завдання.

Оскільки вистояти перед напором слідства ніхто не міг, усі вирішили «зізнатися» й навмисне плели такі нісенітниці, щоб потім, під час судового розгляду справи, можна було все заперечити й поставити слідство в дурне становище.

Так полковник Вишняков пригадав собі епізод з одного детективного роману й використав його для свого зізнання. Він назвав ресторан у місті Ґданську та прізвище агента, що дав йому там завдання. Назву ресторану та агента він узяв із роману.

Інший в'язень, колишній кур'єр Комінтерну, Трибрат назвав прізвище та віденську адресу таки реальної особи — генерального секретаря австрійської компартії, якому він, Трибрат, постачав у свій час комінтернівську пошту. В такий спосіб голова австрійських комуністів перетворився, принаймні в зізнаннях Трибрата, на агента ЦРУ.

Слідство закінчилося. Із Москви в Івдель приїхала спеціяльна комісія, щоб на власні очі побачити цих небезпечних бунтарів.

Нарешті розпочався суд. Але, на превелике здивування підсудних, суд визнав усі їхні попередні зізнання достовірними й прийняв їх за основу. Усіх було засуджено на 25 років позбавлення волі (розстріли були тоді скасовані).

Ну, а що буде нам тепер, коли ми сколихнули весь Норильськ і кинули виклик самій Москві?

Та що б нам ні загрожувало, ми вирішили боротися скільки вистачить у нас сил. Першим кроком у нашій відновленій боротьбі було проголошення жалоби по тих, кого від нас забрано на розправу. На знак цієї жалоби на дахах двох найвищих бараків було встановлено по одному чорному прапорові. На бараках 5-ої зони теж з'явилися чорні прапори.

Ці прапори дратували адміністрацію більше, ніж сам факт нашого невиходу на роботу. Не сподобались вони й багатьом в'язням. До мене почало підходити багато в'язнів із запитом, що означає чорний прапор. Я пояснював, що це знак жалоби по тих, кого від нас забрано, й водночас символ нашого скорботного життя. Мені заперечують:

— Це прапор анархістів. Ви що, анархію проголошуєте? Траурний прапор — червоний з чорною облямівкою!

— Анархісти мають на своєму прапорі зображення черепа із схрещеними кістками, — відбивався я. — А червоний прапор з чорною облямівкою — це більшовицький прапор. Ми під таким прапором стояти не будемо. Наш прапор чорний, як і чорне наше життя.

Так і не дійшовши згоди, ми поділилися на дві групи: перша — за чорний прапор, друга — проти нього. Та це були тільки зовнішні ознаки наших різнобіжностей, коріння яких було приховане багато глибше. До групи, що виступала проти чорного прапора, входили в'язні, котрі противилися продовженню боротьби, бо вважали,