Історія Норильського повстання - Євген Грицяк

Нарешті, деякі в'язні, що були в задніх рядах, почали один по одному вставати й втікати до бараків. Але інші, які й собі вже повставали, почали стримувати їх:

— Боягузи, ви куди? Ану вертайтеся всі!

Люди швидко втихомирилися й знову почали напружено чекати. Я продовжив свій виступ і тепер уже щасливо закінчив його. В'язні слухали з попередньою увагою та напруженням, немов би й нічого не було.

Коли я закінчив читати звернення, всі в'язні відповіли радісним «ура!» та підкиданням угору шапок. Усіх охопила така радість, немов би ми вже досягли своєї мети.

Як я сходив з помосту, до мене підійшов зв'язківець і подав якесь письмове донесення. Я читаю записку й краєм ока бачу, що один літній чоловік, з вигляду азієць, не зводить з мене свого погляду й все ближче підходить до мене. А коли я вже поклав записку до кишені, той азієць зняв із своєї сивої голови шапку, подав мені руку й сказав:

— Ну, дорогий брате, дозволь подякувати тобі за те все, що ти для нас зробив! — і міцно стиснувши мою руку, додав: «Я — китаєць».

— Я — українець! — також міцно тиснучи його руку, відповів я.

За прикладом цього старого китайця пішло багато інших в'язнів:

— Я — естонець!

— Я — поляк!

— Я — німець!

— Я — білорус…

Мушу признатися, що й я не міг стримати своєї національної гордості й відповідав кожному, що я — українець.

Мої близькі знайомі та друзі вітали мене мовчки.

Останнім підійшов до мене Іван Кляченко-Божко. Він теж стиснув мою руку й сказав:

— Вітаю тебе! І хочу сказати тобі, що я знаю цей лад від його зародження, а тому можу сміло запевнити тебе, що від часу його встановлення в Росії, на її території такого вільного мітингу ще не було. Вітаю тебе!

Наша ворожнеча припинилася. Мої взаємини з Григорієм Климовичем теж стали якнайкращими.

Проте, цей мітинг мав і деякі негативні наслідки: деякі з моїх близьких знайомих почали боятися за мене, а деякі — уникати мене, щоб не накликати на себе якогось лиха. Один мій земляк, Степан С., викликав мене на тайну розмову. Мені здається, що я ще й досі пам'ятаю кожне його слово.

— Що ти робиш? — запитав він скрушно. — Ти знаєш, що тебе за це все розстріляють?

— Знаю.

— То чому ж ти себе не бережеш? Ти що, не знаєш, скільки нас уже винищено? Ні одна нація не потерпіла так, як ми. Нехай тепер інші трохи пожертвують собою.

— Я нікого на жертву не посилаю, — відповідаю йому. — А сам собою я маю право жертвувати. До того ж, що означає ще одне життя на тлі тих усіх втрат, що ми вже зазнали? Якщо ти побачиш, що я щось погане роблю — скажи, і я послухаю тебе.

— Ні, поганого я нічого не бачу, навпаки, все дуже гарно, але я боюся за тебе.

— Тепер уже нема чого боятися. Для того, щоб мене розстріляти, їм вистачить і того, що я зробив на Ґорстрою. А зараз я вже нічого не боюся, хіба що бездіяльності. Чим більше їм дошкулю, тим легше буде вмирати.

Іншу подібну зустріч я мав з двома латишами. Вони сказали мені таке:

— Ми бачимо, що з вами часто розмовляє один наш молодий білявий хлопець. Ми дуже вас просимо, не допускайте його до себе, женіть його геть. Ви не знаєте, що то за хлопець! Він — наша національна гордість і вся надія! Ми не можемо дозволити йому ризикувати собою, а за те, що він часто зустрічається з вами, його можуть розстріляти. Ми будемо вам дуже вдячні!

Я пояснив їм, що їх молодий земляк дає мені багато дуже корисних порад, що він мені багато допомагає і що я не маю жодних підстав відвертатися від нього. Проте я заспокоїв їх тим, що розумію їхню стурбованість і що надалі постараюся уникати його, а про себе подумав: «Дорогі латиші! Ваша невеличка нація не загине ніколи, якщо ви так дбайливо піклуєтеся про своїх видатних людей!»

На другий день, це було, як мені здається, 29 червня, до мене підбігає зв'язковий від пікетників вахти й каже, що в зону зайшло начальство й прямує просто на людей. Пікетники не знають, що робити.

— Стати стіною й не пускати, — сказав я й сам направився до вахти. Раптом — автоматні постріли. Я побіг. По дорозі бачу в'язня з дуже закривавленим обличчям, що бігає поміж людьми й заспокоює:

— Браття, не бійтеся, вони стріляють холостими!

Та стрільба швидко припинилася, люди втихомирилися. Паніки не було жодної: всі й далі стояли на своїх місцях.

Інцидент цей виник так: коли Кузнєцов разом із своєю свитою наближався до людей, пікетники намагалися зупинити його окликами стій! Але він не звертав на це жодної уваги й підійшов ще ближче. Тоді один з пікетників не витримав і згаряча кинув каменем, який потрапив у голову полковникові Михайлову. Михайлов схопився за голову й теж згоряча скомандував: «Конвой, вогонь!» Солдати відкрили вогонь і поранили двадцять осіб. Убитих не було.

Кузнєцов відступив із свитою, аж під вахту, звідкіля почав мовчки дивитися на нас. Ми, в свою чергу, мовчки дивилися на нього. Запала мертва тиша. Нарешті генерал Серьодкін не витримує тиші і, склавши рупором долоні, загукав.

— Радянська молодь! Кидай усе й переходь до нас!

В'язні вибухнули сміхом; посипалися дотепні й не дуже дотепні репліки. Коли вже всі втихомирилися, я гукнув до Серьодкіна:

— А чого ж ви так здалека розмовляєте зі своєю молоддю? Ходіть сюди й побалакаєте зблизька. Хто знає? Може радянській молоді й справді набридло вже тут, і вона охоче піде з вами?

— Та як я підійду? — тремтячим голосом відповідає Серьодкін. — Ось полковникові