Історія Норильського повстання - Євген Грицяк

Ми високо підняли голови, а наші карателі похнюпилися. Як не є, а обіцянка замінити всю адміністрацію табору не пророчила для них нічого доброго. Та й справді, незабаром нас повідомили, що генерал-майора Семенова знято з посади начальника управління й призначено його заступником. Новим начальником призначено генерал-ляйтенанта Царьова. Крім цього нам сказали, що ст. лейтенант Ширяєв і старшина Бейнер, яких ми звинувачували в багатьох убивствах в'язнів, сидять уже в тюрмі.

Та це все робилося так, про людське око, й тому ми не могли заспокоїтися. Ми добре знали, якою буде наша доля після того, як комісія повернеться назад до Москви, а ми знову опинимося віч-на-віч із старою адміністрацією.

Комісія, одначе, не квапилася покидати Норильськ. Третя зона каторжників усе ще чинила опір. Розлючений Кузнєцов пробує зморити каторжників голодом. У зону перестали завозити продукти, перекрили воду. В'язні вирішили повідомити про це цивільне населення міста. Знайшовся в'язень Миколайчук Петро, який зумів вилити з олова друкарський шрифт. Шрифт цей було набрано в короткий текст і закріплено в відповідних рамках. Люди позносили всі свої запаси паперу; почалося друкування летючок. Перша серія летючок повідомляла населення міста про те, що в'язнів морять голодом, не дають води.

Летючки розкидалися по місті в дуже ориґінальний спосіб. Для цього було зроблено сім паперових зміїв, які, підіймаючись угору, несли з собою по 300 летючок кожний. Летючки підв'язувалися під змія скручені в трубку й перев'язані ниткою. З-під нитки звисав запалений ватяний ґніт. Коли змій підіймався на свою висоту, ґніт догоряв, перепалював нитку, й тоді летючки розсипалися в усебіч. Далі вітер розносив їх по всьому місту і навіть далеко поза місто.

Коли змії підіймалися вгору, конвоїри стріляли в них. Траплялися й попадання, але вони нічого зміям не шкодили. В такий спосіб на місто було випущено коло сорока тисяч летючок. У місті були організовані спеціальні комсомольські бригади, які мали своїм завданням визбирувати летючки.

Проте вже перша серія летючок зробила свою справу: в зону завезли продукти, пустили воду.

Заохочені перемогою в'язні 3-ої зони щодня повідомляли населення міста про стан своїх справ та про свої вимоги перед урядом.

Але Кузнєцов не міг зосередити всю свою увагу лише на 3-ій зоні, бо боявся, що інші зони знову можуть повстати; на цей раз уже на знак солідарності з каторжниками. Тому він вирішив вчинити розправу над ініціяторами й активістами опору в тих зонах, що вже припинили боротьбу, і тільки тоді взятися за каторжників.

Тим часом із Москви прибуває до Норильська помічник генерального прокурора, державний радник II рангу Вавілов.

Розправа почалася в такий спосіб: 22 червня із 3-ої зони в четверту переводять «з господарських міркувань» сімсот в'язнів. Етапний список було складено так, що до нього, крім звичайних, незамічених в'язнів, входили всі ті, що підлягали негайній ізоляції. Провадили в'язнів, як звикле, під конвоєм, але не всіх разом, а окремими групами по сто чоловік у кожній. І повели їх навпростець через тундру. Посеред тундри, у видолинці, так, щоб нізвідки не видно було, першу групу зустрічає полковник Кузнєцов разом із членами своєї комісії та групою офіцерів і наглядачів Ґорлаґу. З групи відокремлюють п'ятьох в'язнів і під спецконвоєм відводять їх у невідомому напрямку. Решту приводять у нашу, 4-ту зону. Через таку процедуру відсіву пройшли всі сім груп в'язнів, що прийшли до нас із 3-ої зони.

У такий спосіб, розправа, якої ми сподівалися аж після того, як Московська Комісія покине Норильськ, почалася не тільки в присутності Комісії, але й під її безпосереднім керівництвом. Ми зрозуміли, що то був тільки початок, що такий відсів неминуче відбудеться в усіх зонах і чомусь були певні, що розправа над нами буде «мокрою».

— Їх усіх перестріляють! — звернувся я до в'язнів, що прибули із 3-ої зони. — Ми мусимо їх рятувати! Давайте зробимо так: ви підходите до вахти й вимагаєте, щоб вам повернули всіх назад. Якщо їх не повернуть — ви не виходите на роботу, а ми, на знак солідарности з вами, також не вийдемо. Треба дати їм відчути, що з нами не можна робити все, що їм лише заманеться.

На жаль, в'язні 3-ої зони відхилили мою пропозицію. Мабуть, їхнє ставлення до цієї проблеми зумовлювалося насамперед інстинктом самозбереження. Тепер, коли над їхніми головами буря вже пролетіла й не зачепила їх, вони воліли принишкнути, щоб чого доброго, знову не накликати на себе біди. Ніхто вже не хотів важити своїм життям.

Ми, хоч-не-хоч, приготувалися до виходу на роботу, але ще очікували приходу з роботи нашої першої зміни. Та раптом по всіх бараках затріщали дзвінки, забігали наглядачі, квапно підганяючи людей до вахти.

Я пішов до вахти, а кілька в'язнів вилізло на дах найвищого бараку, щоб простежити, що діється на Ґорстрою, де працює наша перша зміна.

Ворота вахти вже відчинені; біля них стоїть начальник зони ст. лейтенант Власов.

— Це що таке, Власов? — питаю його.

— Як то що? Звичайний вивід на роботу, — відповідає він.

— А чому ви його передчасно починаєте?

— Це не передчасно. Вам уже пора виходити.

— А ви знаєте, що після того, як у нас запроваджено восьмигодинний робочий день, ми виходимо на роботу тільки тоді, коли з роботи приходить перша зміна?

— Перша зміна вже йде. Ви з нею зустрінетеся.

Тим часом спостережники з даху повідомили, що з Ґорстрою ще ніхто не виходив.

— Неправда, — заперечив я Власову. — 3 Ґорстрою ще ніхто не виходив. Отож знайте, що поки в зону не зайде наша перша зміна, ми на роботу не вийдемо!

Власов пішов до телефону, а я залишився чатувати біля вахти. З даху прийшло чергове повідомлення: з Ґорстрою вийшла група в'язнів, приблизно сто чоловік, і направилася в тундру.

До мене підходить Власов і каже:

— А тепер ваші вже йдуть. Виходьте й