Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
...А-а-ах, як жаль, що я своєчасно так і не поцікавилася у Президента, чи доповідали йому відповідні служби про того сміливця, який, отримавши високу прихильність, таки відважився виконати незвичне прохання-сподівання-наказ самого Глави держави, не боячись після цього потрапити до суду...
А тепер і питати нікого.
У теперішньої влади інші пріоритети биття «у пику».
Вони геніїв не стосуються. Хоча чому не стосуються? Ось Лариса Скорик хоче «змести» з лиця землі музей Шевченка на Чернечій горі, щоб не лишити українського сліду не лише від Шевченка, але й від Кричевського. Мовляв, тодішня архітектура і розпис музею Василем Кричевським (1934 року!) в умовах сталінського терору не були такими натхненно-модерними, як 2010 року хотілося би пані Скорик.
А ви, перепрошую, шановна, коли останніх двадцять років мали реальну загрозу життю (переслідування, тиск, «меч» можливого арешту і т. д.?! Лиш не розказуйте мені казок про поганих помаранчевих «переслідувачів» - що погані - то погані: переслідуваних вони нагороджували, а не відпроваджували на Різницьку). Отож, якщо хочете модерного Шевченка в Каневі (!!!), зробіть, як зробили пам'ятник Генріху Гайне у Дюссельдорфі (ви так любите посилатися на модерне мистецтво!): розчленуйте Шевченка на Чернечій горі - щоб було видно ваш інтелектуальний і людський модерн. Адже, судячи з того, що в Україні з'являється з-під пер, наповнених «бузиновим» чорнилом, Шевченко для вас - уже давно розчленований на кавалки, як Гайне у Дюссельдорфі. Біда лише, що «это две большие разницы» - мистецький менталітет німців, і мистецький менталітет українців, помножений на українську ментальність (лише не приписуйте мені народництво - я і про Архипенка знаю, і про Курилика, і Вархола знаю також, як і про багатьох інших модерністів - неукраїнців).
3...ДЛЯ МЕНЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ нерозгаданою загадкою цікавість нашого пишучого брата до «зворотної медалі» життя геніїв: тих, хто спричинив нові витоки людської думки чи духу, хто робив прориви в царині науки та культури, давши людству готові матеріальні чи філософські плоди-формули, якими людство (коли вдячне, коли не зовсім) послуговується впродовж не років - століть.
У перманентно повторюваній цікавості до повсякденного життя геніїв, яка особливо гостро проявляється в часи суспільної смути, невизначеності й бродіння, є щось і справді хворобливе, психопатичне. Психологи стверджують, що така надувага до не-творчого життя великих, неординарних людей однозначно вказує на певні особисті проблеми дослідників, скільки б не посилалися такі «сміливці» на досвід начебто «просунутих» у цьому питанні європ і америк. Мовляв, чому б і нам не перебрати спідню білизну великих, коли там, за горбом, - уже все перебрано?
Перебрано - то перебрано, але...
Але ні одна Європа, ні Америка, ні Зімбабве не можуть бути нам указом чи прикладом там де йдеться про наші національні інтереси. І якщо хтось живе з переконанням, що наші великі попередники - це не наші національні інтереси то хай собі живе на здоров'я. Але хай при цьому не вчить мене і таких, як я, сприймати приватне життя предтеч «крізь дірку у задній стінці нужника», як сказав би Юрій Михайлович Мушкетик.
Чи не тоді суспільству нав'язують думку мало не про шкідливість «наближення» до надвисокої температури національних колосів, чия творчість із часом (та що там із часом - із кожним днем!) стає актуальною і затребуванішою, ніж за життя геніїв?!
4ОДНЕ ДУЖЕ ШАНОВАНЕ МНОЮ ВИДАННЯ захиталося в моїх очах водномить, коли устами юного початківця в науці на повному «серйозі» (тобто без коментарів) забило у дзвони щодо того, що, бачте, вивчення Т.Шевченка у школі через надмір насильства, крові й жорстокості у його творах може негативно (агресивно) вплинути на дитячу психіку. «Кафка, Достоєвський, Шевченко - це літературний екстрім. Яким ти залишишся після цього читання, коли підпустиш текст дуже близько? - відповідь залишаємо випадковості» - стверджує юними устами дослідниця.
І я після цього розумію, що українське міністерство освіти вже стоїть перед вибором, що йому закладати в навчальні плани: «Владімірский централ», що цілодобово звучить в українському ефірі, життєпис Термінатора - провідника мало не національної ідеї, чи поки що залишити «І мертвим, і живим...».
...Я також читала у школі і «Преступление и наказание», і «Войну и мир», і ще багато чого такого, що здоганяло переважно лише мої підліткові емоції. Але прийшов час - і я прочитала ці тексти вглиб. Я відчула таку потребу. Інтелектуальну. Душевну. Назвіть як завгодно. Для мене такий час надійшов далеко після десятирічки.
Немає нічого дивного, коли у післяшкільний час у якоїсь частини людей більше ніколи не виникає бажання шукати смисл життя, розуміння світу чи формувати свої національні почування за допомогою книжок геніїв. Зокрема й книжок Шевченка. Але, якщо у людини все о'кей із психікою, то вона бодай на рівні елементарних шкільних знань матиме уявлення про той-таки проклятий смисл життя не лише через призму героїв Донцової чи Абдулаєва. Чи, бодай, знатиме, що в історії її країни, чи країни чужої, є літературні екстріми, з якихось причин не зовсім доступні чи нецікаві її інтелекту. Але ці «екстріми» є. І вони мають конкретні імена.
Цього достатньо, щоб особа відчувала, що душа її таки «з дерева злізла». У цьому, на мій погляд, - одне із завдань школи в гуманітарній сфері.
У чому я цілком погоджуюся з бунтаркою проти шкільного вивчення творчості Шевченка - то це з вульгаризаторським, совково-ідеологічним, пафосним її трактуванням.
І не тільки у школі.
Що звульгаризовано - то правда.
Що отим несмачним, десятиріччями втовкмачуваним штампом «письменник-демократ, революціонер чи богоборець» відбито бажання відкрити всі, повторюю, всі брами текстів наших класиків - то також правда. Але правда і те, що практика не знає випадків, щоб Раскольніков Достоєвського так руйнівно уплинув на несформовану душу школяра-старшокласника, що він узяв до рук сокиру до кривдника своєї родини. Іще ані
