Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Творчість - це також любов. Вона невичерпна, вона безконечна, якщо ти допитливий і не лінивий.
Творчість - це також безстрашшя, відвага.
І так само, як і любові, я не хотіла би позбутися цієї відваги до останнього подиху.
ТЕЗИ[29](до виступу на презентації книжки «НАЦИЯ»
і «ДАРУСЯ СЛАДКАЯ» у Москві, листопад 2007 року»)
Проблема любой нации через очень пристальное увеличительное стекло ЧЕЛОВЕЧЕСКОЙ психики, поступков, действий - это, на мой взгляд, предмет исследования для каждого серьезного писателя. Иногда я употребляю выражение «Писатель, находящийся в сознании», то есть, СОЗНАТЕЛЬНОГО писателя.
Чем можем быть привлекательна наша культура для внешнего мира? Некой не-разгадкой. Исследованием ментальных, исторических и т. д. особенностей.
Примеры: Маркес, Кобо Абэ, Акутагава, Павич...
Ясунари Кавабата получил Нобелевскую премию «за писательское мастерство, с исключительной яркостью выражающее суть японского способа мышления» (!!!!!)
Неужели современной цивилизации нечем больше заняться, чем познанием сути японського мышления? Ан, нет! Видимо, суть таких познаний может приблизить к разгадке сути «японского чуда»? Не в ментальности ли человека кроется ключ к разгадке более глобальних вещей?
РОЗШИРИТИ....................................................
У Ольги Кобылянской есть чудесное выражение: «я прилипла к земле. Как крестьянин... А они умирают от тоски за землей».
Я не умираю от тоски за Родиной. Она у меня есть и никто никуда ни от кого не денется. Ни я от нее, ни она от меня. Но иногда мне кажется, что мое слово кровоточит от тоски и печали, потому что мы - Украина - не распознаны сами собой и не распознаны миром. Либо распознаны так искаженно, так тенденциозно, что одной писательской жизни не хватит опровергнуть эту печаль.
И вот эта невыносимая печаль заставляет меня нажимать на самые болевые точки истории и человека, заставляет пробираться в самые что ни есть пограничные зоны обстоятельств, психики. Туда - что находится за гранью среднестатистического понимания. Либо вообще незнания.
Поэтому я иногда кажусь сама себе кротом, сыщиком, хирургом, диагностом, реаниматологом, травником, исповедником для всех, рожденных под «мышкой» моего компьютера. Но я никогда не выступаю прокурором для своих персонажей. За что, кстати, мне часто достается. Я адвокат даже последнему негодяю.
РОЗШИРИТИ....................................................
«Нацией» и «Дарусей сладкой» я предложила вариант испытаний украинского человека историческими жерновами начала и середины XX века. Если точнее, кровоточащими обстоятельствами, историческими кровоподтеками, ссадинами. Они бьют рикошетом в день сегодняшний.
Жизнь испытывает человека ежедневно. Неважно, чем. Всемирной глобализацией, птичьим гриппом, бедностью, славой. Ведь перестройка, Армия Людовая или Армия Краевая, расширение границ НАТО или границ ЕС - это только обстоятельства. Это КАПКАНЫ, ЛОВУШКИ, расставленные на человека, как капканы на зверя.
И мне как писателю интересно исследовать поведение, но главное - мотивацию человека в границах этих ловушек. Исследовать не сами ловушки, а человека в них. Я просто выбираю исследование тех капканов, которые кажутся поучительными для меня как писателя, либо для тех, кто будет осмысливать мои книги.
История всегда обманывает и оставляет на произвол совестливых и порядочных людей. И вот человек остается в своем укрытии, в бункере своих страданий. Я стараюсь исследовать каждый миллиметр этого «бункера».
Если бы потребовалось одним предложением обозначить суть моего творчества, сделать такую автоинтерпретацию, я бы сказала так: Каждый человек всегда имеет свое алиби и свою неоспоримую правду, которая другим может показаться несправедливостью, даже жестокостью.
Поэтому даже негодяя в своих книгах я должна любить так убедительно, чтобы его возненавидел читатель.
ТА НЕ ОДНАКОВО MEHІ...Чи знайдеться, в Україні той, хто дасть «у пику» нахабам?!
(Надруковано у пресі кілька разів («День», «Літературна Україна») у різні роки - а тема залишається актуальною)
1 ЗАМІСТЬ ВСТУПУ
«Все обнулилося», - сказав 2010 року Леонід Кучма, а я захотіла йому заперечити. Все - та не все! «Підкопи» під Шевченка «не обнулилися»!
Може, повторите, Леоніде Даниловичу, свою знамениту фразу про «дати в пику» тому, хто «гавкає» на національного Генія?!
Не цікавлюся подробицями життя-буття відомих людей.
Не маю звички читати «форуми» Інтернет-видань: знаю, як багато оплачуваних «професіоналів» із ранку до ночі «форумлять» потрібних людей і потрібну тему в потрібному руслі.
Але оце ось недавно довелося посидіти у «світовій павутині» й погортати кілька друкованих видань дуже цілеспрямовано: мене цікавила одна інформація про наших предтеч. Про Івана Яковича, Тараса Григоровича і Ларису Петрівну.
...а опісля тривалого шарудіння газетним папером, а також перегорнутими web-сайтами, попри всю свою нелюбов до старих текстів я таки витягую на світ Божий власну статтю мало не семирічної давності.
Після прочитання деяких легальних та анонімних одкровень в інтерпретації сучасних «знавців» хвороб, лямурів, амурів та іншої дурні, яка стосувалася імен трьох великих українців, я подумала: зміст моєї давньої статті не втратив актуальності й сьогодні.
Дарма, що потуги таких трансляторів вигадок, пліток та фантазій схожі на «підкопи кротів біля підніжжя Ельбрусу», як казав би щодо цього Павло Архипович Загребельний.
Однак, як висловлювався відомий кіногерой «за державу обидно».
2...ПАМ'ЯТАЄТЕ, НА ОДНІЙ ІЗ ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЙ хтось із журналістів поцікавився у тодішнього глави держави (Л. Д. Кучми. - М. М.), що він думає про одну київську газетку, яка помістила чергове гавкання з підворіття на Тараса Шевченка, яке, дивним чином, збігалося якраз із роковинами перепоховання Кобзаря, а також Міжнародним Шевченківським святом «В сім'ї вольній, новій»? І наш тодішній Президент своєю емоційною відповіддю дав під самий дих, думаю, не лише мені. Бо так, як висловився перший чоловік держави, направду