Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

А я пробую нагадувати про співчуття.

Про біль.

Про необхідність адвоката для кожної, кожної людини.

Карнавал у творчості - не для мене.

Венеціанську маску я прикладаю на обличчя лише на Маланку. А інший час - я та, що зриває бинти з людського лиця і з обличчя минулого. Так, це боляче. Але ж боляче, очевидно, не лише для читача. Я ж спершу раню себе.

Жаль, але, мабуть, я не вмію писати про радість так глибоко, як про страждання. Але іншим разом думаю: а що про неї писати? Радій собі - та й годі. Або дивись серіали. Чи слухай досвіткових солов'їв. У кожної радості свій вираз обличчя.

А у страждання він один - той, що потребує розуміння. Може, тому іноді мені здається, що я не пишу - розумію кожного свого персонажа, проживаю його життя. Тоді мені не важить - ймовірна чи неймовірна його історія. Вона тоді - історія, яка відбирає частинку мене. Це таке своєрідне донорство. Безперечно, твоя кров може не прижитися в тому, кому ти її віддав. Але ти віддав!

Якщо читач розуміє, чому ти так зробив - добре. А не зрозуміє тепер - зрозуміє пізніше, на заході життя. Якщо, звичайно, згадає про прочитане в мене, коли його вдарить життя.

Та краще би не вдаряло.

Моє ментальне «сидіння» в Буковині в одних викликає щире захоплення, в інших - ледь стримуване роздратування. Багато хто «присів» на цікавість до минулого, як на голку. І багатьох цікавить, яка вона, Буковина, сьогодні?

Точно знаю: така ж, як учора.

Так, вона тепер «нафарширована» супутниковими антенами, мобільними телефонами, вона розпсячена і здеморалізована, вона на четвертину еміґрована в чужі краї! Але слухайте, за тридцять років - із 1914 по 1944 - у ній майже два десятки разів мінялася влада!

За таких умов не треба барокамери для випробування людини!

Так, Буковина тепер добре рахує не наші гроші, ґешефтує, батрачить, колядує, лихословить носить китайську одіж і багато співає не-наших пісень - але суть її та сама, що й за часів Австро-Угорщини чи й далі.

Вона все одно інакша. Ментально. Світоглядно. Вітально! Вона має стержень. А це означає що там завжди присутній міфологічний елемент. Чи присмак. Чи знак. Він передається у спадок генами. Він незнищенний, навіть якщо за рік зміниться три уряди. Бо є живий кровообіг - людини, природи і старої, як світ, традиції.

Ні в дитинстві, ні потім, десь років до двадцяти шести, я не ходила до церкви. Ми вдома легально не святкували релігійних свят (усе в діда з бабцею по матері, й то потайки - мама моя була завучем школи)... та що там згадувати той дурний час...

Але разом з тим, я всмоктала в себе все, що дає мені право сказати не тільки, що я знаю, але й ВІДЧУВАЮ натуральність отого первісного життя гірських людей, якого немає без віри, без забобону, без боязні, відваги, витривалості, терпіння. Хіба цього мало, щоб нести це у слові? Навіть коли б я хотіла звільнитися від цієї ноші - не змогла б.

Але ні... таки змогла. У «Мамі Маріці...» - я не гуцулка і не буковинка. Там немає ознак території. Там є гетто людини-матері. Там є материнська безвихідь у час материнської любові і є трибунальне мислення оточуючих, базоване на домислах. А це - не має ані територіальної, ані часової прописки.

Хоча в «Мамі Маріці...» чітко прописаний час - це 70-80-ті роки СРСР. Але може, ця моя річ є проривом в якусь іншу сферу - понадлюдського болю. Зрозуміти його неможливо без досвіду власної безвиході. Я б ніколи не написала того, чого не знаю достеменно. І мені самій подеколи лячно зазирати в безодню.

Але якщо є на світі безодні - хтось має побувати на їхньому дні. Хто сказав, що цього не може робити письменник?!

І ось у цьому випадку мене абсолютно не цікавить, коли читач відчує подих тієї безодні. І скільки читачів... Так, це удар у тім'я... так, це удар під дих... так, це не ерогенна зона. Це зона ненормованого болю. Він може бути незрозумілий чи невідчутний тому, хто акцентований на інших речах, у кого нема щеплення до болю чужого, так, він подеколи може бути не дуже естетичний, цей біль... але він є. І я не можу про нього не казати.

І все ж найбільше я знаю свою Буковину. Як виявилося, ці знання цікаві не лише для мене.

Колись я читала про дивні імена моїх персонажів. Але я їх і не вигадую. Я їх списую. З життя. І сьогодні на Буковині зустрінеш Яворію, Каетана, Флорію, Христофора, Іполіта, Октавіана, Амалію, Едвіна, Теофіла, Магдалину, Хризонта. Це також є передаванням коду, світогляду, приналежності, зрештою, до певної культури чи орієнтації на певну культуру і традицію, зафіксоване в імені.

Дідичі (тодішні багатії) - ровесники моїх прадідів - до 1918 року потягами їздили з Чернівців до Відня на оперні вистави. В моєму селі за часів австрійської монархії була ферма для розведення дроздів. Дроздовий язик із Розтоків, виявляється, був делікатесом у тодішній Франції. Отже, теперішній Євросоюз, очевидно, таки добре вивчив можливості і шляхи і тодішнього, і, можливо, й теперішнього експорту дроздів із Розтоків до Європи, якщо нам все ще «світить» ота інтеграція в цивілізаційний світ?!

Чи варто дивуватися, що Західна Україна більш орієнтована на Європу, ніж, скажімо, Харків? Уже мій дід, до слова, розповідав мені про європейські порядки в Чехії, коли він був мобілізований на трудові роботи