Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

до румунського війська під час Другої світової війни. Як відомо, Буковина тоді входила до складу Румунської держави. А Румунія до 1943 року виступала союзником Німеччини. Цікаві, скажу вам, дідові спостереження, як на той час і для неосвіченої людини.

Через горб від мого села була велика німецька колонія, заснована в другій половині XIX століття. А звідти - культура сільськогосподарського виробництва, садівництва, культура міжетнічного спілкування. Так, нащадків тих німців у теперішнім селі Багна, як і в нашому, не лишилося. Але ж лишилося у свідомості тих, хто це знав, а далі передав у генах, лишив в іменах і звичаях. Це ж ніяким указом про європейську інтеграцію не запровадиш відчуття мультикультурності, толерантності до іншого, не такого, як ти.

У жоднім документі не відчуєш того, чого навчив мене дід Власій, розказуючи про початок Другої світової війни 1939 року, коли з іншого боку ріки (з Галичини - території тодішньої Польщі) тікали на румунський бік євреї, биті нацистами, і як їх тут, на румунському боці, хто переховував, ризикуючи життям родини, а хто й живився їхнім золотом. Але на своїй Батьківщині я ніколи не знала, що таке фобія щодо іншої людини, не такої, як ти, за вірою, мовою чи традицією. То хіба я можу пропагувати протилежне?

Коли б наші державці бодай раз занурилися в історію Буковини по «саміські вуха», вони би знайшли ключ до розуміння того, як будувати національну державу, не утиснувши нічиїх прав. Бо територіально нинішня Буковина - це мінімодель всієї України. Є в ній свій національний П'ємонт (Вижниця, Заставна, Кіцмань, Путила), є «червоний пояс» (Сокиряни, Хотин, Кельменці), є певні ознаки Криму (Герца). Але загалом є велика згода, яка ні разу не переросла у розбрат чи міжнаціональний конфлікт. Так, на Буковині, як і в Греції, є все (можливо, недаремно послом України в Греції тривалий час був буковинець Валерій Цибух). І мабуть, не за гарні очі генерал-губернатором Канади довший час був Рамон Гнатишин, чиї батьки народжені у Вашківцях.

На Буковині може бути все.

Так, це дещо осібна земля, яка навчилася жити за цивілізаційними законами мультиментальності і мультикультурності.

5. ЗАРАЗ ДУЖЕ ВИГІДНИЙ ЧАС ДЛЯ ВІЙНИ,
А НЕ ДЛЯ ОСВІТИ

Я списую профіль часу. Та перш, ніж писати, я «товаришую» з архівами, коли йдеться про те, чого не знаю чи в чому сумніваюся.

Історія Буковини - зовсім інша історія, ніж історія решти України! Ця, начебто локальна, історія Буковини стосується сотень тисяч людей. І вона інша, ніж історія Галичини. І інша, ніж історія решти України.

А я хочу ту історію розказати, бо вона в літературі мало розказана. Не заохочувався такий розказ за радянських часів! Безперечно, вона може бути не всім цікавою, моя заглибленість в історію. Але я й не наполягаю. Не нав'язую. Я лише показую і розказую. Я кажу: замисліться. Це з нами було. Це геополітичне поле Європи, де витворилася унікальна модель співжиття різномовних і різновірних людей, які в часи лихоліть співіснували краще, ніж БЮТ із НУ-НС у час миру. Чи нема підстав для розмислів?

Зараз дуже вигідний час для війни, а не для освіти. Я маю на увазі війну в ширшому значенні, ніж просто газова чи політична війна. Бо це свідома війна з українством, війна з моральністю, вселюдськими чеснотами. Тут надто багато зацікавлених і надто багато жертв. Той, хто не підкутий знаннями чи допитливістю до знань, подеколи й не спроможний сам розібратися в тому, що ти йому пропонуєш.

Так, у мене є речі, які я сама розумію, занадто гарячі, пульсуючі, як кров із розрізаної вени; вони не так швидко будуть сприйняті. Як та ж «Мама Маріца...» Але я завжди знаю, чому я у творчості йду таким шляхом, а не іншим. Чому я обираю людину в історії, а не людину на карнавалі. Хоча історія - це також частина великого карнавалу...

Але жодна критика і жодна похвала не псує мені кров. Бо я не полюю за нею. Та, зрештою, ніколи не вступаю в полеміку з «полемістами» моїх творів.

Я, швидше, мисливець за людиною в часі і в собі.

Але коли це стосується історичних реалій - тоді я можу ставати лютою. Бо я захищаю не себе. Я відстоюю те, чого моє покоління не вчило в школі - історію України. Зараз вже вчать. Але я не люблю чорно-білих кольорів, однозначних тлумачень і переписування подій із точністю до навпаки. Правда завжди посередині. Вона подеколи також малоестетична з точки зору однолінійних.

Зате читачів я завжди «моніторю». Моє незмінне відкриття впродовж останніх років - російськомовний читач! Це диво! І це правда. І я знаю, що його прибуває.

Не прибуває лише української політики в російськомовних областях України, чим, до речі, дуже успішно користає армія оплачуваних українофобів. А там, на Сході, - не менші українські патріоти ніж на Волині. Це я точно знаю. І це стосується не літератури. За це я взяла би румунського бука (палицю тобто) до наших вітчизняних політиків. У такий спосіб за часів Румунської держави карали тих, хто не дотримувався законів держави.

6. ЛЮБОВ - ЦЕ ВІДВАГА

Та понад усе - моєю творчістю рухає любов. А її формула проста і дуже-дуже однозначна: любов - це відсутність страху і це відповідальність за того, з ким ти поріднений серцем. Все решту має дуже мало значення. Щоб не сказати, не має значення жодного. Тоді можна розкошувати, маючи одну валізу на двох, але повне серце. Я знаю, що таке рай у халабуді з п'ятдесятьма копійками в кишені. Тому мені ніколи не буде страшно навіть у палаці. Життя утратить барву, коли я відчую, що моє серце порожнє до того, кого я люблю, чи коли, боронь, Боже, спорожніє серце того, хто любить мене так