Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

канонізованими за церковними канонами. Вони були живими людьми зі своїми живими пристрастями. І кожен із них карався, але не каявся не через те, що малював (з точки зору таємного управління царської жандармерії) фривольні малюнки, чи мав гріхи перед родичами Ольги Рошкевич, чи - як Леся Українка - мала проблеми з власною родиною через тривалий громадянський шлюб із молодшим за нею Кльонею Квіткою.

Зрештою, ніхто ж бо сьогодні не змушує благоговіти чи молитися ні на кого. Хоча би й на того ж таки Шевченка. Це різні речі - мати спущений зверху план «мочіння» опозиції, і мати бодай би царя в голові, якщо не національну свідомість, сформовану в людині не обов'язково за вказівкою Кобзаря, але бодай би за вказівником землі, громадянином якої ти є.

Але, з іншого боку, подивімося, як збігаються смаки і національні, а швидше, антинаціональні почування тих, хто впродовж безпрецедентно демократичних часів безкарно нокаутує національного пророка, і тих, хто надає «зелене» світло під такі псевдоправдиві опуси.

Очевидно, ж невипадково устами цих господарів в Україні час до часу запускають думку як не про необхідність прийняття закону про подвійне громадянство, то про дві державні мови.

А представники легальної влади в Україні на такі випади, як мовчали, так і дотепер мовчать. Номер місця у партійному виборчому списку - штука важливіша, ніж реакція на чергову гидоту про когось, із чиїм іменем асоціюється (таки асоціюється!) нація. Бо не їхні це національні інтереси - висловити свою - однозначну! - позицію неприйняття відьомських ігрищ на могилах великих попередників. Національних, уточнюю.

10

...Ніхто з нашого та й не тільки нашого громадянства, шановні «розпинані» і «спихані» Кобзаря з національного п'єдесталу, не палив і не зносив до бібліотек чи в книгарні Шевченкові книжки через надмір жорстокої правди (а не жорстокості) в них.

Зате історія знає, як Кнуту Гамсуну читачі повертали його книжки за співробітництво з нацистами.

Ні один суперпатріот ніде в Україні та й ніде інде не звалює Шевченкових погрудь через те, що, бачите, Шевченко прихиляв свою голову до жіночих грудей, можливо, частіше, ніж ті, що справді боготворять його. Бо шпіцрутени влади на його тілі й третина років, «роздарована» тюрмам, як сказав світлої пам'яті поет Петро Скунць, промовляють, очевидно, чіткіше, аніж плітки, домисли чи миттєві образи сторічної давності.

Чого гріха таїти: найбільшими заздрісниками і «шкідниками» знаменитих чомусь завжди виявляються миршавенькі землячки...

І може, вперше мені жаль, що ми маємо державу такої, що аж свавільної демократії, коли нікого ніхто у солдатчину не відсилає і навіть не дає «у пику». Навіть писарям із телеграфним почерком письма, письма, отруєного жлобством і цинізмом до держави, яка у своїй демократії розперезалася так, що дозволяє себе ненавидіти з усіх інформаційних рупорів.

Що вже свобода слова - то аж по саме нікуди, не те що для моніторингового комітету і особисто Ханни Северінсен.

...А начитаним, із знаннями іноземних мов, чужими паспортами в кишенях шановним добродіям хочеться порадити: лишіться того ровера (велосипеда), як сказали би у Львові. Облиште Шевченка у спокої. Ні захисту, ні возвеличення, ні розвінчування він не потребує, а ви заживаєте собі слави загумінкових, маргінальних людей, навіть коли ви шнуруєте бродвеями. Та й державні мужі на цьому тлі виглядають якимись, (пардон!) недоношеними, якщо не можуть навіть писнути на захист тих, під чиїми портретами клянуться і начебто будують Україну.

А кому вже так кортить позмагатися з Шевченком чи змодернізувати так свою творчість, щоб про неї заговорив світ, то для першого разу своєю рукою напишіть вісім рядків чи бодай абзац власного тексту, від якого би здригнулася бодай одна людська душа. Навіть, якщо це станеться після того, як на вас знайдеться якийсь Панько Куліш і підправить вас вправною редакторською рукою.

А тоді роззирайте під мікроскопами геніїв.

Але не драми їхнього життя. Хоча... їм від того однаково.

Та не однаково мені.

І не однаково ще дуже і дуже багатьом людям в Україні.

І ВСЕ-ТАКИ - HE НАВПАКИ
Із есе до книги «100 тисяч слів про любов»
1

Я знаю, коли настане кінець світу з точністю до секунди. І ви знаєте також. І всі на світі знають, хоча, можливо, ніколи над цим і не замислюються. Бо просто знають. Кожен мовчки носить у собі ці знання, як носять рідну кров. Серце. Чи волосся.

Ви смієтеся.

Не вірите!

Не мені.

Ви не вірите самі собі, що носите в своєму мозку такі ж чудернацькі, хоча й не запатентовані знання, як і я.

Мені ви почасти вірите. Хоча подумки майже завжди сперечаєтеся зі мною, «розкодовуючи» путі несповідимі персонажів із моїх романів. Подеколи люто сперечаючись із людьми з моєї уяви (а значить, і зі мною, як їхнім «архітектором»), ви маєте рацію. З етичних, естетичних, ментальних, світоглядних міркувань. Почасти з міркувань власної - психічної чи психологічної - безпеки.

Бо я якась така... нав'язливо-апокаліптична... занадто архаїчна... немодно моралізаторська.

Коли ви подумки ведете зі мною полеміку, ви думаєте, що ви інші. Інакші.

Багато в чому - так. Ви неповторні. Проте в своєму знанні точної дати кінця світу (про що я веду мову майже у кожній зі своїх книжок), запевняю вас: ми - ідентичні. Просто я наважуюся говорити за вас своїми словами тоді, коли ви волієте мовчати - але думати - про те, що я вкидаю у ваш і без того розжарений мозок своїми травматичними текстами. Чому травматичними? Бо мої літературні герої проникають у ваш світ зі своїми родовими чи набутими «крововиливами» й рубцями. Персонажі з моєї творчої уяви (але аж ніяк не віртуального. а вибраного людського досвіду) - завжди навіщось безжально обкладені мною капканами й пастками.

Капкани спершу травмують моїх героїв. Далі вони чатують на мене. А лиш опісля ловлять і вас - моїх читачів. І саме в