Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Заспокойся, сядь! Закури сигарету, а я тим часом почастую тебе чаєм. Чудовий напій! Міцний, ароматний, тонізуючий. Я випробував його дію на собі — вночі часом доводиться працювати.

— Допомогти тобі?

— Ні, у мене все напоготові. Фрау Марта, моя господиня, визнає тільки каву, і я мусив обладнати своє власне господарство. Побачиш, яким я став вправним.

Лютц поставив каструльку з водою на електроплитку, всипав у чайничок для заварки мало не півпачки чаю, вкинув грудочку цукру. Берта розуміла, що біля чаю Карл заходився лише для того, щоб дати їй можливість заспокоїтись, і вдячними очима стежила за його рухами.

Карл… Які вони різні з Йозефом. Один самовпевнений, до карикатурності, прямолінійний у всіх своїх уподобаннях і вчинках. Для всього в нього є своє визначення і своя полиця. Другий — зітканий із суперечностей. Лагідність і в той же час затятість у чомусь своєму, глибоко захованому. Нерішучість, що часом межує з безвільністю, і раптова зібраність у критичній ситуації. Так, у Карла є свій стрижень, який не зламати. Мабуть, в основу його вдачі закладена глибока порядність…

— Карле, ти подався в східну зону, щоб утекти від мене? — несподівано запитала Берта. Їй так хотілося почути ствердну відповідь! Вона означала б, що їх взаємини для нього щось важили, бо, коли людина тікає від спокуси, цим самим вона стверджує, що така спокуса існує.

Лютц поставив чайничок на стіл.

— Ні, Берто! Я не міг більше бачити, як калічать дітей, прагнучи виховати з них нове покоління вбивць і негідників, не міг далі танцювати під їхню дудку.

— І вирішив танцювати під дудку Москви? — гостро запитала Берта.

— Я не політик, а вчитель, до того ж викладаю історію. Тут я можу висловлювати свої думки вільно і навчати того, що вважаю правильним.

— За підказкою росіян?

— За підказкою совісті.

«Ось вона, його незламність. Щойно між нами наладналась душевна близькість. Я сама її руйную. Йозеф мене отруїв своїми теревенями про реванш. Спробували раз, годі! Я не віддам їм Ганса… Лише про це, лише про це я повинна думати… І про те, як повернути любов Карла…»

— Тобі не здається дивним, що двоє колись близьких людей після довгої розлуки завели мову не про своє, наболіле, а про речі сторонні, вирішувати які, врешті, не їм? Знаю, знаю, я сама почала, не став мені це на карб! Просто дуже хотілося, щоб ми бодай жили в одній зоні й могли частіше бачитись. Я знемагаю від самотності, Карле! Лише тепер я зрозуміла, хто ти для мене.

В глибині душі Лютц знав — розмова повернеться саме так. Він внутрішньо підготувався до опору, та опиратись можна було проти чого завгодно, тільки не проти болю, що звучав у Бертиних словах, її безпорадності, змученого вигляду.

— Каров же не за горами, Берто! Нас розділяють лише кілька зупинок міської залізниці. Обоє ми живемо в Берліні, ти — в центрі, я — на дальній його околиці,— вихопилося мимоволі в Лютца.

— Але ми не можемо зустрічатися ні тут, ні в мене вдома. Якби ти повернувся назад, в американську зону…

— Це виключається. До того ж…

Не наважуючись сказати прямо, що вони можуть зустрічатися лише як друзі, Лютц з перебільшеною заклопотаністю заходився наливати чай, присунув до Берти

чашку, цукор.

— До того ж?.. Май мужність сказати, Карл!

— Навіщо повторювати те, про що ми вже домовились перед розлукою? — якомога м’якіше нагадав Лютц. — Обставини ж не змінилися.

Обпікаючи губи, Берта кількома пожадливими ковтками спорожнила чашку. В роті лишився терпкий, гіркуватий присмак, як і в її душі після відповіді Лютца.

— Обставини не змінилися, — сказала вона по паузі. — Змінилась я.

— Настільки, щоб залишити чоловіка? Знехтувати добробутом, до якого ти звикла? Взятися наново будувати своє життя? — Руба поставлені запитання немов зависли в повітрі. Вже одне це було відповіддю. Тою відповіддю, на яку Лютц і чекав.

Берта глянула на годинник і підвелася.

— Я могла б злукавити і відповісти: «Так». Але не хочу дурити ні тебе, ні себе. Мені потрібен час, щоб зважити свої сили. Адже йдеться не лише про мою долю, а й про долю дітей, насамперед — Ганса… Ти проведеш мене? Поговоримо про нього дорогою.

— Звичайно, я не відпущу тебе саму такої пори. Відвернись, будь ласка, я переодягнуся.

Берта сіла біля письмового столика, прискіпливим поглядом охайної господині окидаючи безладдя, що на ньому панувало. Руки потяглись до навалом складених газет і журналів. Вона збирала їх механічно, замислено дивлячись у просторінь поверх столу. Лише, відчувши під пальцями цупкий чотирикутничок, на мить опустила очі, щоб зважити, куди його покласти, разом з нотатками чи окремо. Байдужа рука перевернула листівку, і раптом серце Берти закалатало: «Ти сам підписав собі смертний вирок…»

— Карл, що це? — скрикнула вона вражено, дочитавши до кінця.

Лютц підійшов до неї, на ходу зав’язуючи краватку.

— А-а, це!.. — невдоволено зморщився він. — Дурні жарти якогось йолопа, якому я поставив погану оцінку.

— А ти в цьому певен? — запитала Берта, не відриваючи погляду від написаного. — Про які перестороги тут ідеться?

— Про дві такі ж безглузді анонімки.

— Може, слід було б усе-таки відшукати їх автора?