Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Ой! — раптом скрикнула Джованна. — У мене ж не прибрано! Знаєте що? Ви поволі йдіть угору, аж до шостої квартири і там трохи зачекайте. А я побіжу вперед і миттю порозтикаю своє шмаття. Згода?

Підбори, дівчини задріботіли по сходах, Григорій витяг сигарету, запалив. Веселою, кипучою експансивністю, притаманною італійцям, війнуло на нього, немов під хмарне осіннє небо прорвався струмінь тепла. Він навмисне зупинився на першій площадці, на другій, аж поки не випалив усю сигарету… Подолав ще один марш сходів. Ось і квартира номер шість. На порозі дверей на нього чекала Джованна.

— О, мадонна міа, я думала, ви втекли! Злякалися побачити розгардіяш і подалися геть. Та я поворотка.

Що це так, можна було здогадатись, окинувши кімнату побіжним поглядом. Тут наче промчалась буря, змівши всі розкидані речі докупи. Вони випиналися під ковдрою, поспіхом накинутою на ліжко, громадилися під шаллю на невеличкому столику в кутку. Зате центр кімнати був вільний, стіл вкривала гарна скатертина, в низькій круглій вазі полум’яніло багряне й жовтогаряче листя, висушене праскою.

— Гарний букет.

— Справді? — зраділа Джованна і обережно, кінчиками пальців торкнулася тендітного листя. — Коли мені стає дуже сумно, я ставлю букет біля свого ліжка й дивлюся, дивлюся, аж поки перед очима починають стрибати сонячні зайчики. І тоді мені здається — то саме літо, саме гаряче сонце надсилає мені своє привітання. Дивно, правда?

— Не дивно, а добре. Лише зачерствіле серце не помічає всіх див, що дарує нам природа.

— А Хейєндопф називає мій букет сухим мотлохом і вже кілька разів намірявся викинути його па смітник.

— Ну, Хейєндопф…

— Давайте про нього не згадувати. Я на хвилинку вибіжу на кухню, подивлюсь, чи поставила господиня квартири окріп для спагетті. А соус готуватиму тут. Ви не заперечуватимете?

— Навпаки, я люблю дивитись на жінок, коли вони пораються по господарству. Я рано втратив матір і мені завжди не вистачало родинного вогнища.

Джованна витягла з серванта якісь пляшечки, слоїки, пакетики й заходилася заповзято щось розтирати, змішувати, присолювати і приперчувати, час від часу куштуючи цю суміш, то кривлячись, то зморщивши носа, з апетитом прицмокуючи.

— Усе! — нарешті сповістила вона. — Лишається тільки прокип’ятити. — Вона знову зникла на кухні й хвилин за п’ять повернулася, несучи на таці тарілки, паруюче блюдо спагетті, соусник з підливою.

— Ну як? — запитала вона заклопотано, коли гість покуштував приготовану нею страву.

— Знаменито! Такого не знайдеш у найкращих ресторанах Рима. Ви чаклунка.

— Пхе, ресторани! До всіх припасів треба вкласти ще й душу. Так принаймні казала моя мама.

— Вона, сподіваюсь, жива й здорова?

— Теж померла, коли я була отакісінькою. Батько вдруге одружився і невдовзі виїхав кудись з своєю дружиною, залишивши мене на тітку. Ех, не хочеться й згадувати!

— Вона була лиха?

— Просто нещасна, а тому дуже дражлива. Невдало вийшла заміж. Дядько Еміліо був не те що поганий, а якийсь недолугий. Відразу обсіли злидні, а тут одне за одним діти. Ще й я на додачу. От і гримала вона цілий день, кляла когось із нас і своє осоружне життя. Коли я підросла, мене охопив страх: невже й мені судилося таке життя? Стати старою, не встигши і розквітнути? І подалася в Рим… Здавалось, там більше шансів. А що вийшло? Раніше бідувала, а тепер стала ще й голодувати, бо в таких, як я, єдиний шанс — панель. Мені ж хотілося лишитися чесною дівчиною. Щасливий випадок звів мене з старою синьйорою, яка мала практику косметички. Служила в неї за самі харчі, зате вона взялася навчити мене професії манікюрниці. В моїй уяві це було вершиною кар’єри, незбагненним зльотом угору. І справді, влаштувавшись у перукарню, я вперше відчула під ногами якийсь ґрунт, а то все здавалося, що ступаю по трясовинню, яке ось-ось мене засмокче… Ой, що це я! Знайшла чим розважити гостя! Краще вип’ємо кави й поговоримо про щось веселіше.

— А мені приємніше було б, аби ви вважали мене не гостем, а другом, з яким не добираєш ні слів, ні тем для розмови.

Джованна звела на свого співрозмовника вдячний погляд:

— Спасибі, Фред! Як дивно: я бачила вас лише двічі, ми майже ні про що не говорили, а таке відчуття, ніби знаю вас давним-давно… Ви з чим питимете каву? З коньяком, лимоном чи, може, з молоком?

— Маленька чашечка чорної кави і, коли ваша ласка, склянка холодної води.

— А може, склянку холодного оранжу? Поставлю вам воду і оранж, переконаєтесь, чим краще запивати. — Джованна витягла з холодильника бляшанку з помаранчевим соком, розлила його в два келихи, збігала на кухню по воду. В її пожвавленні не було нічого штучного, з усього було видно, як тішить її сама можливість щиро поговорити з людиною, хоч якоюсь мірою причетною до її життя на батьківщині.

— Як же ви стали співачкою? — запитав Григорій, коли питання про воду і оранж було остаточно вирішено на користь останнього.

— Ми, італійці, всі кохаємось у співах. Скільки себе пам’ятаю, я завжди муркотіла собі під ніс якусь щойно почуту пісеньку. Я схоплювала її відразу, немов і слова, і мотив уже давно жили в моєму мозкові й серці. Знайомі дивувалися з моєї здібності, і тоді я наважилась на божевільний крок: почала відкладати гроші, щоб брати уроки співу у справжнього спеціаліста. Не знаю, чим я тоді живилася, мабуть, самими мріями. А що вийшло? Я змогла оплатити близько двадцяти уроків, а далі й ноти не могла вивести, так виснажилась від постійного недоїдання… І все ж ці уроки щось