Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Приятелю, відвезеш до центру? — запитав Лютц водія таксі.

— В один кінець? — завагався таксист.

— У два, — поспішно сказала Берта. — Обіцяй мені, Карл, що ти відразу повернешся цією ж машиною!

— Гаразд, якщо в два кінці, то залюбки. — Шофер прочинив дверцята на заднє сидіння, відразу повеселівши.

Як тільки таксі від’їхало, чоловік, що порпався в моторі довгої машини, випростався.

— У два кінці,— пробурмотів він вголос сам до себе. — Прикинемо, скільки це забере часу.

Включивши в машині світло, він глянув на годинник.

… Висадивши Берту в районі Целендорфа, Карл Лютц пересів на переднє сидіння. Він любив спостерігати за дорогою, що стелеться під колеса, вихоплена з темряви вогнями яскравих фар. Їзда взагалі впливала на нього заспокійливо, думки тоді розгорталися рівною стрічкою, немов розкручувалися з великої бобіни, що оберталась разом з колесами в єдиному ритмі. Та сьогодні цей ритм було порушено, їзда автомобілем скидалася на сліпий політ, де щомиті можна наразитись на неприємні несподіванки.

— Капосна погода! — поскаржився водій. — Удень трохи заробив, а ввечері ви мій перший пасажир. Тарифи в центрі і на околиці у нас однакові, а порівняйте умови? Одна справа гнати машину добре освітленими вулицями, і зовсім інше — напівтемними Панковом чи Каровом.

У кожної професії свої складності, та ще в такий час, коли життя доводиться будувати наново… Згодом усе владнається. У вас, у мене, у всіх інших.

— Так то воно так, а все-таки образливо.

— В вас промовляє нетерплячість молодості. Згадайте, що довелося пережити старшому поколінню.

— Нашому теж перепало! Що з того, що я був дитиною! А голод, бомбардування, битва за Берлін?.. Доросла людина хоч розуміє в чому річ, а нас, малюків, просто проймав тваринний жах. Найгіршому ворогові не зичу такого дитинства…

У розмові з молодим водієм час спливав непомітно. Проминули вокзал міської залізниці Берлін — Бланкенбург, незабаром попереду почали вимальовуватись розпливчасті світлі плями. Каров.

— Вам на яку вулицю? — запитав водій.

— Зупинитесь біля бару. Забув, чорт забери, купити сигарет. А там дочвалаю пішки, мені недалечко…

У барі народу поменшало, та повітря стало ще більш задушливим, як це буває на кінець вечора в подібних місцях.

Лютц збирався ще трохи посидіти за кухлем пива, але передумав. Купивши сигарети, він поспішив вийти на свіже повітря.

На вулицях містечка тепер було зовсім порожньо, в багатьох вікнах світло вже згасло: свій трудовий день більшість жителів Карова починало рано. Згадавши, що ключі від вхідних дверей лишилися на столі, Лютц прискорив ходу. Ось уже й будиночок фрау Марти. Внизу світиться, отже, старенька не спить. Свинство з його боку примушувати стару жінку так довго чекати! Добре, хоч у барі не затримався. Картаючи себе за власну неуважність, Лютц поспішно підійшов до хвіртки і нахилився над невисокою огорожею, пальцями намацуючи гачок. Чиясь дужа рука лягла йому на плече і щосили шарпнула. Лютц заточився. Дві постаті підійшли до нього впритул і стали обабіч.

— Спокійно, не знімайте галасу! Державна безпека!? пролунав у темряві владний голос.

Остовпілий Лютц отямився:

— Я попросив би показати ордер на арешт! Очевидно, сталося якесь непорозуміння. Я місцевий учитель, моє прізвище Лютц. Не може бути…

— Сказано, спокійно! Кроком руш до машини! Ми лише виконуємо наказ.

Тільки тепер Карл Лютц помітив кроків за сто від будинку невиразний довгий силует легкової автомашини.

— Що ж, ходімте, чим скоріше з’ясується це прикре непорозуміння, тим краще, — Лютц спокійно зробив кілька кроків в напрямку до авто і раптом спинився. — Якщо це не суперечить правилам, я попросив би одного з вас попередити мою господиню, щоб сьогодні вона на мене не чекала.

Один з двох хихикнув, другий спинив його:

— Тихше, ти! — І, звертаючись до затриманого, коротко кинув: — Обшук зроблено, господиня знає, в чому річ.

Лютцу здавалося, що він цілком спокійний, тільки ноги чомусь підгиналися, мов ватяні, терпли губи й кінчики пальців на руках. У машину він сів з полегкістю. «Зараз усе з’ясується… І все-таки неприємно. Арешт, обшук… Уявляю, як перелякалася бідолашна фрау Марта! У школі колеги почнуть дивитись на мене скоса… Учні й поготів. Ху, як усе це неприємно! Певно, хтось інший щось накоїв, а ти трусись поночі в машині в супроводі двох архангелів, що, мов злодії, ховають обличчя під низько насунутими капелюхами… Попросити дозволу запалити? А навіщо просити? Що я, арештант? Сигарети при тобі, бери й пали…

Добре, хоч купив: хтозна, скільки тебе триматимуть, поки встановлять істину…»

Лютц ворухнувся, застромив руку в кишеню плаща. Той, що сидів поруч, одразу ж націлив у нього дуло пістолета, засовався на сидінні.

— Що ти повзеш, наче черепаха? Жени! — гукнув він водієві.

— Нема куди гнати, — відповів той.

Машину трусонуло раз, другий. Лютц зрозумів, що вона збочила з шосе.

«Куди вони мене везуть? Чому з’їхали з траси? Ми від’їхали зовсім недалечко, куди ж вони звернули?»

Вперше страх охопив Лютца. Різонувши по серцю, він поволі розтікався по всьому тілу, сковуючи м’язи, підступаючи до горла нудотою. Тепер Лютц був певен, що його ошукали, наче мишеня, заманили в пастку. Анонімка… Це вони… негідники, що йому загрожували!

Нестримна лють, наче виплеск величезної хвилі, змила страх. Руки й ноги стали пружними, голова ясною. «Викинутися з