Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Він плакав довго й невтішно. Плакав, тулячись мокрими щоками та грудьми до землі, ніби просив у неї захисту й поради.

Нарешті, знесилений, затих. Мовчки і швидко загорнув яму, намостив могилку і пішов на те місце, де недавно лежав тато. Трава була тепла, наче ще зберігала тепло живого тіла. Осторонь так і стояв уже холодний казанок з перевареною водою. Біля нього валялися два сухарики.

Татів кулемет, добре замаскований, дивився чорним оком дула вниз, звідки кожну мить могли з'явитися фашисти. Поряд лежали, дві гранати і пляшка з запалювальною рідиною.

Андрійко перейшов до своєї вогневої точки. Біля його кулемета теж лежав заряджений диск. Обійшов ще й запасні траншеї. Тут ніякої зброї не було. Отже, два заряджених кулемети, один неповний диск, чотири гранати і одна пляшка з запалювальною рідиною. Це все, що він має…

А ще в нього є кілька сухарів і трохи води. Андрійкові раптом страшенно захотілося пити, ще ніколи так не хотілось. Його просто палило всередині. Він перехилив один кухоль, другий і раптом спохватився:

«Що ж це я роблю?.. Дощем і не пахне. Спека! Пропаду без води…»

Він закрив бідон, зібрав сухарі, взяв казанок і все це відніс у вежу, заховав. Ховав довго, наче від злодія, а не від самого себе. Потім вийшов з вежі й повів довкола очима.

Сам!..

Зовсім сам!..

Немає до кого обізватися, ні з ким порадитись, поговорити.

Що ж робити?.. Може, справді спробувати втекти звідси? Скористатися темрявою ночі і втекти, як радив тато. Але де та щілина, за якою не стежать фашисти? Вони півкільцем охопили гору від одного крутого берега до другого й вичікують, що хтось поткнеться з вежі, та час від часу пробують перевірити, чи міцно вона ще тримається?

Звісно, коли б вони знали, що лишився він один, Андрійко, дванадцятирічний хлопчик, то атакували б гору цю ж мить. Але їхня остання вилазка закінчилася для них тяжкою поразкою, і вони певні, що вежа ще має силу, тому не ризикують одразу ж напасти знову, Або ж готують артилерійський обстріл. А може, знову пустять літаки?

А що, як справді все-таки спробувати вирватись, прослизнути крізь їхній заслон?

Хлопець добре знав тутешню місцевість. Прямо на селище йти не можна. Там між останнім рядом хат і крутогір'ям жителі вирубали чагарники, розчистили й почали засаджувати землю та засівати хто чим хотів — і виноградом, і кукурудзою, і картоплею. Все це тепер викопане, витолочене, і там утворилася просто гола площина, на якій і зайцеві заховатися ніде. Туди потикатися не можна.

Ось коли взяти правіше, там чагарники ще лишилися, хай і не дуже густі, але в них таки можна заховатись. Не стежать же гітлерівці за кожним кущем!

А якщо він прорветься крізь ворожий заслон, то куди подінеться? Те вже не має значення. В першому ж селі йому дадуть притулок. І хто подумає, що він сидів у вежі, що то він разом з татом, разом зі своїми братами знищував фашистів? Нікому й на думку таке не спаде. Просто собі — хлопчик, який під час війни втратив усю рідню та й ходить безпритульний, шукає, де прихилити голову.

«А тато — тут… І Василь тут… І Грицько — він теж тут, у морі, в тих хвилях, які день і ніч обмивають оцю скелю… — раптом подумав Андрійко. — Оцю скелю й оцей шматочок не взятої ворогом землі. Вони ж загинули за те, щоб не віддати цю землю!.. А якщо я втечу звідси (до нього тільки тепер з усією повнотою дійшов зміст цього слова — втеч у!), то на кого лишу цей шматочок нашої землі? На кого лишу дві могили — татову й Василеву? І на кого лишу оті хвилі, що день і ніч б'ються об скелю, стогнуть і розповідають про те, як вони оберігають вічний сон Грицька? Ні, мені не тікати треба. То мене тато жалів, коли радив: «Утечи». Мені треба поквитатися і за тата, і за братів, і за тих, що їх замучено!..»

Щодня й щоночі Андрійко ждав атаки фашистів. Але дивно: гітлерівці не чіпали вежі, наче забули про неї. І хлопцеві вже хотілося, щоб вони напали на нього. Він знову побачив би, як від його куль падають вороги. Може, його і схоплять, може… Але він поки що має два заряджених кулемети, запасний диск, гранати і пляшку з запалювальною рідиною. Аби міг з усього цього скористатися!

Він жив дивовижним, примарним життям: не знав, який день — понеділок, середа чи неділя, яке число, навіть не знав, який місяць за календарем — червень, липень, чи серпень… Якось узяв до рук татків «Вахтовий журнал». Останній запис у ньому зроблено 12 липня 1942 року. А скільки днів і ночей минуло відтоді? Андрійко вже не міг цього порахувати, він втратив будь-який орієнтир. День приходив на зміну ночі, ніч — на зміну дня, а скільки їх було — хто його знає…

Іноді Андрійко засинав об обідній порі, наче падав у бездонно-глибоку прірву, а коли прокидався, сонце знову стояло в зеніті. Часом сон зборював його десь на світанку. Скільки він тоді спав, теж невідомо, може, добу, може, кілька хвилин, бо, розплющивши очі так само бачив світанок.

Можна було б рахувати дні по сухарях, коли б з'їдав по одному щодня, але кожен сухар він ділив: спершу надвоє, потім — натроє, а далі просто відгризав трохи сухарика й ховав його, обережно замотавши в ганчірочку, щоб не загубилася жодна крихта.

Тепер він до вежі вже не заходив, там йому робити було нічого. Все: і зброя, і боєприпаси, і їжа, і останні краплини води — були тут, на вогневій лінії. І він мріяв тільки про