Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач
Левко Пилипович принишк і, здається, заснув. Дихати він став рівніше й спокійніше. Тут, усередині вежі, було не так жарко, як надворі, стіни повнилися одвічною вологою, яка бувай там, куди ніколи не проникає сонячне проміння.
Андрійко сидів над батьком, невідривно дивився йому в обличчя і тихо схлипував. Хлопчик ще не усвідомив того, що може статися далі, але гнітюча туга облягала його серце, і думав він не про себе, а про тата — як порятувати його, чим допомогти і чим зарадити?
Минула, може, година, може, дві, а тато все ще спав, рівно дихаючи.
«Гаряченьким погодувати його треба, як прокинеться, — подумав Андрійко. — Він же зовсім кволий став та ще й це поранення».
Тихо, щоб не розбудити батька, хлопець переповз у протилежний куток вежі, де зберігалися продукти, і… жахнувся. Розірваний мішечок з сухарями лежав осторонь порожній, і лише кілька сухарів валялося в пилюці, в сухій траві, серед камінців. Зовсім окремо валялась зігнута консервна банка, і коли він заглянув до неї, то переконався, що консервів у ній лишилося не більше як півложки.
Він зібрав сухарі, обережно й ретельно обдув та обтер кожен зокрема і загорнув їх у шматинку, що трапилась під руку.
«Татові не скажу, — вирішив сам собі, — хай не знає, що сталося. Хай навіть не догадується, що зникла половина і так убогого харчу. А там видно буде… Якось протягнемо…»
Великим гострим рибальським ножем він виколупав рештки консервів і вкинув у казанок. Налив туди води і недалеко від входу до вежі (щоб увесь час було видно тата) повісив казанок на вогонь.
Вариво швидко закипіло. Вже можна було б і їсти, але тато все ще спав. Та й не диво, йому ж останнім часом взагалі майже не доводилося спати, знесилів зовсім.
Нарешті Левко Пилипович глибоко зітхнув, розплющив очі. Побачив над собою сіре склепіння вежі й почув тихе шарудіння. Щось неясне й невиразне ворухнулося в його пам'яті. Ніяк не міг згадати, чому він тут лежить, що робив востаннє, що говорив… Відкинув здорову руку вбік, під пальцями зашелестіла суха трава. Спробував повернути голову, але його раптом пронизав гострий біль, і він у напівстогоні запитав:
— Андрійку, ти де?
— Я ось, тату, — одразу ж з'явився біля нього хлопчик, — Вже суп готовий. Давай поїмо?
— Там усе тихо?
— Весь час стежу. Спокійно.
— Що зі мною було? Я не все пригадую.
— Нічого не було, — знизав плечима Андрійко, бо йому й самому хотілося вірити, що це саме так. — Ти заснув…
— А радіостанції я ж не полагодив. Як же я міг заснути?
— Ще полагодиш. Поки що видно… А ні, то завтра.
— Авжеж, — згодився Левко Пилипович.
Андрійко, щасливий, що тато знову став такий, як завжди, швидко налив у глибоку емальовану мисочку гарячого варива.
— Поїж, тату, гарненько.
Вони разом сьорбали гарячий суп. Андрійко вдавав, що теж гризе сухарик, але всією силою волі утримувався від цього, бо знав, що цей сухарик буде йому ще потрібний. Може, доведеться ділити його начетверо, надесятеро, щоб зберегти надовше.
— Тепер іди подивися, що там… — звелів Левко Пилипович, — а я ще попораюсь біля рації.
16
Андрійко пішов на спостережний пункт. Він постояв трохи там, де поранено тата. Ось тут тато лежав… Он звідти лізли фашисти. Те місце, де вони горіли, чорніє великою голою латкою…
Чомусь згадалося, як кілька років тому дітлахи, пустуючи, запалили розлиту на воді мазуту. Вогнем охопило майже пів-бухти. Це було красиво й страшно. Вогонь на воді! Його нічим було погасити. Він розливавсь, повз червоними гадючками, котився разом із хвилями до берега. Ось-ось мали спалахнути баркаси та шлюпки. Але знайшлися сміливці, сіли в ті шлюпки й рушили назустріч вогню, одгорнули його від берега, від причалу. Серед них був і Мікос… Він врятував од вогню багато рибальських суден. А сам згорів на вогні…
Андрійко глянув туди, де стояли чорні хрести, де палали вогнища, де фашисти чинили страшну розправу. Тепер там було зовсім порожньо, навіть пустельно. Знову селище наче вимерло.
Але то тільки так здається. Щось там робиться… Насторожено причаїлися люди по хатах. Не сплять вороги. Після останнього бою вони, звісно ж, вигадають щось нове. Просто-таки неймовірно, щоб фашисти залишили вежу в спокої!
Хлопець пішов траншеєю, придивляючись до кожного каменя і до кожного кущика. Йти було важко. Хоч і поїв трохи, але цього не набагато вистачило. Кволий і немічний, він дуже повільно переставляв ноги й тримався за стіни траншеї руками.
Ось звідки він косив гітлерівців з кулемета. Йому й досі дивно: як він зумів зупинити їх і змусив тікати? І чому сам лишився живий? Адже кулі сипалися, як град…
Обійшовши всі траншеї та уважно обдивившись довкола, Андрійко повернувся на татів спостережний пункт. Він знав, що тато, як закінчить лагодити радіостанцію, неодмінно зажадає повернутися сюди, тому вирішив намостити йому місце, щоб зручно було лежати. Сходив нарвав свіжої трави та гарненько втоптав її, наламав гіллячок і зробив густий затінок. Потім оглянув татів кулемет, пересвідчився, що він порожній, і вставив новий, останній диск.
Раптом спохватився: «А що ж у мене там лишилося?»
Хутко
