Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Повернувшись із вежі, Андрійко перелив усю воду з бідона в казанок, щоб знати, скільки її лишилося. Набралося майже три кухлики. Два він обережно вилив назад, у бідон, а третій лишив у казанку. До білого обчищав, обшкрябував ножем кожен корінець, щоб на ньому не лишилося землі, і кидав у воду. Розіклав вогонь. Вода швидко забулькотіла, розварюючи корінці, як картоплю. Вийшло щось схоже на кисіль.

Андрійко скуштував. Нудотно-солоденька гаряча рідина обпекла рот, потекла по горлу й гарячою кулькою зупинилася десь у животі… Йому стало млосно, голова запаморочилась, і перед очима сірими пасмами поплив туман. Організм його вже не хотів приймати їжі. Він був підготовлений тільки до того, щоб у тихому спокої заснути і більше ніколи не прокидатись.

Цього Андрійко теж не знав. Він думав лише про те, щоб виїсти все зварене й знову стріляти по фашистах. Адже не можна не стріляти, якщо в нього ще є татів заряджений кулемет, і ще є гранати… І ще є…

Голова його раптом упала на груди, права рука з ложкою зломилася в лікті, і він, в'янучи, ліг на землю… Його очі побачили високе синє небо, таке яскраво-синє, що дивитися було боляче, і він заплющився. Але одразу ж до його вух долинув гомін морського прибою. То був не плюскіт лагідних хвиль, не удари важкої води об каміння, а саме — гомін, з якого вирізнився згодом один голос…

«Чий же це голос?.. — ніяк не міг згадати Андрійко. — І де він узявся? Адже навкруги нікого немає…»

«Чому ж немає? Я тут, — цілком виразно почув Андрійко. — Я ось біля тебе, твоя мама. Хіба ти не бачиш?»

«Ні, бачу, — сказав Андрійко. — Де ж ти була, що так. довго не приходила?.. А ми з татком ждали-ждали… І Василь ждав, і Грицько.»

«А де ж вони всі? Чому ти сам?»

«Василь і Грицько сплять… А тато гасить вогонь на хрестах».

«На яких хрестах?» — спитала мама.

«А на отих, де горять Мікос, Костас і Марія… Глянь, яке пожарище. Аж сюди пече… Ти прикрий, прикрий своє волосся, мамо, воно в тебе гарне. Ти пригадуєш: я завжди любив, коли ти тулилася ним до моєї щоки?.. А зараз ти накрий його чим-небудь, бо і на тобі вогонь спалахне, як на Марії… Ти бачиш, як горить?.. І вітер гойдає вогонь… гойдає… гойдає…»

«Бачу, синку, бачу», — сказала мама.

Потім мамин голос потроху затих, ніби злився з гомоном моря.

І все десь поділося…

Не стало й мами.

Була лише темрява, гаряча й важка.

Ця темрява давила Андрійкові на груди, на мозок, і в ній теж чулися голоси, тільки хлопчик ніяк не міг розібрати, чиї вони. А тому й кликав у відчаї:

— Мамо, мамо!.. Де ж ти поділася?.. Я ж тобі ще не все розказав… Мені тато велів усе розказати, а ти так довго не приходила… Куди ж ти поділася, мамо?..

І знову темрява, важка й гнітюча.

Вона накотилася на Андрійка, як величезна хвиля, і накрила його з головою.

Але то ще не була смерть.

… Він розтулив очі, бо якісь мурашки лоскотали йому повіки.

Приторкнувся рукою до очей, щоб змахнути тих непроханих гостей, але переконався, що то не мурашки лазили, а сльозинки котилися одна за одною. Він плакав у маренні, у забутті.

Коли звівся і сів, побачив, що перед ним стоїть казанок з недоїденим варивом. Вогонь під ним давно вже погас, і попіл захолонув. І нікого навколо немає.

Була мама чи не було її?.. Розмовляв він з нею чи ні?..

Але ж він так ясно, так виразно чув мамин голос!

Так само він не знав, скільки минуло часу відтоді, як зварив коріння. Може, година, а може, й ціла доба. Бо сонце, здається, стоїть у небі там, де й стояло, і ніде нічого не змінилося. Тільки ось устиг погаснути вогонь і захолонув казанок зі стравою.

Андрійко знайшов ложку, яка випала з руки, і став поволі їсти. Він ковтав вариво з огидою, пересилюючи нудоту, що підкочувалася до горла. Але знав, що йому треба їсти. Треба будь-що! У нього ще був заряджений татів кулемет!

^ Поївши, відповз у тінь і знову ліг. Ждав вечора, одночасно відпочивав, набирався сили. Чому саме вечора? Він і сам не відповів би. Але йому здавалося, що цього вечора гітлерівці знову атакуватимуть гору.

Він дуже боявся заснути, і тому час від часу спинався на руки і так сидів, похитуючись з боку на бік. Неймовірно хотілося пити. Облизував сухим неповоротким язиком порепані губи і відчував, що рот у нього горить, як рана.

Тоді він, уже не задумуючись ні над чим, доповз до бідона і випив усю воду. Всю до краплини! На якусь хвилинку йому стало легше. Але він знову відчув, що голова наморочиться, а зір туманіє.

«Хоч би швидше вечір, хоч би швидше…» — думав він.

Та сонце пливло повільно й палило нещадно.

Андрійко звівся на ноги і, похитуючись, побрів до татового окопу. Засунув за пояс гранати, вчепився руками у татового кулемета і поповз… Раніше цей ручний кулемет він легко міг взяти на плечі й понести. Тепер же тяг його, наче важку гармату. Ставав на коліна, підсовував до себе, потім штовхав трохи вперед, ще підсовував, ще штовхав, але тільки вперед і вниз, туди, ближче до ворогів. Іноді він відпочивав, причаївшись за каменем чи густим кущем чагарника, і