Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач
— Який штаб? Що це ви верзете?
— Ні, не верземо, а — справжнісінький штаб. Ми в небезпечну зону граємо.
— Це що таке? — аж похолола вся Валентина Василівна, почувши слова «небезпечна зона».
Але дівчатка не змогли їй пояснити цього як слід, і Валентина Василівна, охаючи та лаючи затівану Сашка, повернулась додому, щоб розповісти про все своєму чоловікові.
— Ти ж тільки подумай, — скаржилась вона, — якусь небезпечну гру видумали. Так і зветься: не-без-печ-на! Ой, горенько моє! Що буде з моїм Геночкою, з моєю рибонькою?
— Та не стогни ти даремно, — спробував заспокоїти її чоловік, Ярослав Никанорович. — Нічого з нашим Геною не станеться. Граються собі діти, ну й нехай граються.
Але цим ще дужче роздратував дружину.
— Тобі байдуже! Ти тільки й знаєш, що мовчиш цілий день, уткнувшись у свої папери! А Геночка ж у нас слабенький. Хіба?йому в ту небезпечну гру гуляти?
Генин татко працював завідуючим місцевим архівом. Він саме вивчав цікаві стародавні папери. Йому шкода було й на хвилиночку відірватися від свого діла. А тому він тільки й сказав:
— Нехай грається. Бо ти аж надто вже нашого. Гену балуєш. А Сашко з Геною в цей час були так далеко, що нелегко було б їх знайти.
Сталося це ось як.
Спершу хлопці ганяли по витоптаній галявині саморобний футбольний м'яч, зроблений Сашком з парусини і набитий ганчірками та клоччям. Потім, набігавшись досхочу, спустилися з крутого берега до моря і там влаштували веселе змагання: хто далі «перевезе діда й бабу». Кидали плескаті камінці так, щоб вони підстибували на воді. Прозора зеленувата вода спалахувала під яскравим сонцем мільярдами іскорок. Сашко кидав камінці вправніше за інших — вони в нього летіли найдалі і підстрибували на воді найбільше разів.
А коли й ця забава набридла, Сашко вигукнув:
— Хлопці! А яку я гру знаю!
Такі самі, як і Сашко, босоногі сусідські хлоп'ята, цікаві до всякої нової гри, одразу оточили його тісним кільцем.
— Ану, розкажи, Сашко.
До них підсіли й дівчатка, які теж були не від того, щоб взяти участь у новій грі разом із хлопцями. Підійшов і Гена, але не сів на землю, як інші, а лишився стояти, боячись забруднити свій новий вельветовий костюмчик з блискучими перламутровими ґудзиками на грудях і біля колін.
Сашко окинув хлопчиків і дівчаток загадковим поглядом сірих задиристо-хитруватих очей і сказав:
— Оце недавно я бачив, як піонери з табору «Перлина» грали в небезпечну зону…
— А що це таке?.. Як це?..
— Та не перебивайте. Слухайте… В штаб треба доставити пакет. Але це — не так просто. По шляху до штабу треба подолати багато небезпечних перешкод. Хто раніше здолає ті перешкоди і принесе пакет до штабу, той і виграв…
— Ех, так у нас же й пакета немає, — розчаровано протяг Федько, хлопчик з кирпатеньким,' облупленим носом.
— Знайшов про що турбуватись! — скосив на нього очі Сашко. — Замість пакета у нас дерев'яні цурки будуть. Хіба в цьому річ? Небезпечну зону треба пройти — ось що головне!
— А штаб же наш де? — знову запитав Федько.
— Штабом у нас будуть дівчатка. Згодні?
— Згодні! Згодні! — заплескали в долоні ті, дуже задоволені з своєї ролі в такій небезпечній грі.
— Ну от, — сказав Сашко поважно. — А тепер ось що. Сине каміння знаєте?
— Знаємо! Це біля Партизанських катакомб.
— Точно… Так от. Розбиваємось на пари. Кожна піде туди й назад своїм шляхом. А яким саме, зараз розкажу.
— Мене теж візьмете? — запитав Гена.
Сашко зміряв очима товстого Гену у вельветовому костюмчику, який щільно облягав його кругле, налите тіло, і сказав:
— Куди тобі! Тут витривалому треба бути. А ти що?.. Як лантух. Ні, краще; вже дома посидь.
— Я хочу до Синього каміння, — наполягав-Гена. — Я там ще ніколи не був.
— Так тебе ж мама лаятиме, — глузливо заперечив Сашко. — Та не тільки тебе, а й мене. Скаже, що це я тебе збив… Ні, лишайся краще з дівчатками, бо мороки з тобою — не обберешся.
Гену образило те, що його лишають з дівчатами, і він почав проситись ще дужче:
— Візьми, Сашко. Я все робитиму, що треба. Сашко ще трохи повагався, а потім таки згодився:
— Ну, гаразд. Візьму. Тільки тоді не просись. Треба буде у вогонь — у вогонь! У воду — у воду! У нас це — закон.
Гена трохи злякався, але сказав:
— Не буду проситись… Там же, мабуть, дуже цікаво, біля Синього каміння!
— Ех, ти! — зневажливо скривився Сашко. — Не те, що цікаво, а просто — красота! А дорога яка!.. Будемо дертися по Крутих горах, перейдемо Чорну затоку, зайдемо в Партизанські катакомби… А знаєте що, хлопці? Давайте, як зберемося біля Синього каміння, всі зайдемо в катакомби. Я вам таке покажу, що; ну!..
— Давайте, давайте! — радісно загукали хлоп'ята. Почали розбиватись на пари.
Всі просились іти з Сашком. Але він категорично заявив:
— Ні, зі мною піде тільки Гена…
— Якби хліба взяти, — сказав Гена, — бо їсти ж захочеться.
— Пхи! — махнув рукою Сашко. — Можна й поголодувати трохи. На те ж і гра така, з труднощами… А втім, — додав він, подумавши, — дозволяю кожній парі взяти шматок хліба і пляшку води. Гайда додому, і щоб усі швидко були тут.
— Мене мама не пустить, як дізнається, —
