Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

— Я до Львова не поїду. Небезпечно… У тебе заночую, а ранок покаже…

— Ночуй… А те, що їхати до Львова передумав, — правильно вчинив. Нещодавно я був там, заїздив у Любінь Великий і Золочів… Кругом арешти. Жодного знайомого не зустрів.

— Спиратися на старих знайомих… Те вже давно минуло. Треба заводити нових, серед молоді, серед східняків теж… — сказав, як міг, твердо.

— Я за те не відповідаю, Василю. У мене в організації інші функції.

— Які функції?! В якій організації?! — раптом закричав Леміш. Потім, ледве опанувавши собою, додав: — Нема в нас організації, Славку… І ніколи не було!

— Та ти що? І це ти таке говориш? Ти?!

— Я… Я, Славку, так говорю, бо ліпше за кого іншого знаю, що святе діло визволення народу з-під національного гніту потрапило до нечистих рук. Хіба ти не бачиш, що ми лише прикриваємося гаслами про волю і братерство, а самі ниці й немічні, бо ж своїми руками мордуємо його, той наш народ, бо кличемо на його бідну голову то польську шляхту, то німецького кайзера… Гітлера… Тепер уже чекаємо американців!..

— У тебе жар, Василю… Ти мариш!

— Можливо… — знесилено промовив Кук.

— Ідп лягай… Покоївка постелила в кабінеті. Ходімо, я зміряю тобі температуру. Друже, треба лікуватися. — Погрібний узяв Кука попідруч і повів до кімнати, що колись правила йому за приватний стоматологічний кабінет. Там у скляній шафі серед інструментів були ліки. Довго шукав потрібні, аби пригасити граничне збудження його гостя. Температура в Кука підскочила до сорока. Що з ним робити, Погрібний не знав, бо й сам був на межі психічного стресу. Від кого завгодно міг сподіватися почути таке, але щоб залізний Леміш… Зараз він справді був хворий на страшну хворобу душі, що латинською мовою, якою користується вся світова медицина, мала мудру багатослівну назву, а серед людей називалася просто: зневіра!

Погрібний поклав свого гостя у ліжко, дав випити якісь ліки і, пригасивши в кабінеті світло, тихенько вийшов. Коли серед ночі він вирішив перевідати хворого і зазирнув до кабінету, — постіль була прибрана, а Леміша і слід простиг.

Вранці він уже був у Золочеві, а до свого Красного дістався якраз на ту передобідню годину, коли на сільському цвинтарі старенький панотець Серафим почав молебень. Була радуниця, день поминання померлих. На могилках — багато людей, а з села все надходили. Ішли з кошиками, несли їстівне, маючи на меті, за давнім звичаєм, пом'янути рідних і близьких. Ті, хто були біля могил, уже розкладали на чистих рушниках і скатертинах хто що приніс: великодні крашанки, ковбасу, хліб, горілку. Молебень ішов своїм ходом. Панотець читав, помахуючи кадилом, псалтир, а люди діловито готувалися до трапези.

Василь Кук стояв осторонь брами, поза жебраками й каліками, що прийшли сюди за шматком хліба. За чим прийшов він? За яким подаяниям навідався до цвинтаря, де спочивають вічним сном його батьки? На душі було нестерпно гірко. Колись, ще хлопчиком, залишаючи рідне село, він мріяв повернутися сюди з перемогою. Якою і над ким, він тоді ще не знав, а пізніше, коли виріс, зрозумів, що прагнув довести батькові й матері, тим, хто його знав і пам'ятав, що він, Василь Кук, чогось вартий. Тепер те давно втратило для нього значення. В душі лишилося одне — повага до рідних і близьких людей.

Зараз він стояв, ховаючись од очей тих, чийого визнання прагнув усе своє життя, а вони проходили байдужі, не впізнаючи його, навіть не звертаючи уваги. Чого коштувало йому побороти в собі страх перед небезпекою і прийти сюди, аби вклонитися прахові батьків.

Молебень закінчився, і панотець Серафим вийшов з брами. Зупинився, широко перехрестив старців і калік, повернувся до цвинтаря й осінив наперсним хрестом живих і мертвих. На могилках починалася трапеза, і Кук розумів, що триватиме вона сьогодні довго, що доведеться чекати, поки люди не залишать цвинтар, а вже тоді він зможе підійти до рідних могил. У цей час, певне, його й помітив панотець, бо служка, що ніс псалтир, раптом прослизнув між старцями і став перед ним.

— Отець Серафим просять вас зайти до нього додому.

— Дякую… Зайду… А в якій справі?

— Не знаю… Вони не сказали.

Дочекавшись, поки панотець дійдуть до фари, що містилася поруч із старовинною сільською церквою, Кук повагом рушив слідом. За кілька хвилин він уже був на ганку.

— Заходьте швидше. Не слід вам стовбичити на очах у всього села, — сказав панотець крізь прочинені двері. Кук переступив поріг.

— І як ви наважились, сину мій?..

— День добрий, панотче… — замість відповіді привітався Василь Кук. Зняв шапку, перехрестився на образи, зайшов до вітальні. — Слава Ісусу!

— Сідайте… — запросив старий. — Що вас привело через стільки літ? Вас тут можуть упізнати.

— Хто вже мене тут пам'ятає… — сумовито відказав Кук.

— Коли я впізнав, то міг і хтось інший.

— Ви мене вчили, панотченьку…

— Гай-гай, коли це було.

— …То я знову прийшов до вас по науку. — Кук нахилився до попа, який сидів проти нього у кріслі, й, дивлячись просто в очі, запитав: — Що воно у світі діється? Ви, котрий вчили нас бути вірними Риму, подалися у православ'я…

— Після Львівського собору ми всі підписали зречення…

— Я про інших не питаю. Я шанував вас і вірив вам, як богові.

— Бога я не зрікався, — твердо відповів отець Серафим.

Щось промайнуло в його погляді від того панотця, якого Кук пам'ятав змалку. Переконаність у правоті своїй, бажання переконати і співбесідника у тому, в що беззастережно вірив