Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

головне, миролюбності. Ніхто з них не збирався воювати за ті ідеї, які хтось десь виношує по закордонах, а сам він, підкоряючись законам конспірації, змушений і далі йти неправедними стежками. Зараз він шукав кінці розірваної організаційної мережі. Колись один з тих кінців пролягав через будинок дантиста Погрібного. Знайти його будинок було неважко, а от зайти до нього не наважувався. Кружляв навколо, пильнуючи, чи нема там якої пастки. Проте зовні ніяких ознак тривоги. Власне, все так і повинно було б виглядати, якби всередині чекали кадебісти. Довго нікого не було видно, але ось на подвір'я вийшла якась жінка. Придивився. Так і є: покоївка Погрібного. Поводиться ніби без напруги, щось порається по хазяйству. Цікаво, чи дома пан дантист?

Тільки подумав, аж ось і сам Погрібний показався з-за роту. Зайшов на подвір'я. Вже з ганку щось промовив до покоївки і причинив за собою двері. Насувалася ніч, і треба було її десь перебути. Рішуче перейшов вулицю.

— Перепрошую, пані. Мені до лікаря. Зуб мудрості…

Покоївка глипнула на нього спідлоба.

— Пан мав би знати, що нині лікар вдома не приймають. Ідіть до лікарні.

— Але ж насувається ніч…

— У лікарні є пункт швидкої допомоги. Ідіть туди. Там сьогодні чергує молодий лікар Юрко Медвідь.

— З ким це ти тут… — Погрібний визирнув у двері й, упізнавши гостя, зблід. — Прошу, пане, то… товаришу… Заходьте.

Уже в кімнаті, витираючи піт з чола, сказав:

— Ну, як це ви так необачно, пане провідник… Та вас же могли…

— Називай мене, як колись, Василем. Адже ми друзі з тобою, Славку.

— Що тебе привело? — тремтячими губами запитав лікар. — Чи варто так ризикувати? Та хіба не було когось… молодшого…

— Не було, Славку… Я лишився сам. Драбанти, боївка Граба — всі десь наче згинули. Досі нема і зв'язкових з Тернопільщини, з Ровенщини…

— До мене теж ніхто не приходив… Останнім був Тур… — Погрібний якось ще більш стривожено поглянув на гостя.

— Думаєш, він?..

— Все може бути, хай бог боронить.

— Він таки порядна свиня, той Тур, але приходив аж із Мюнхена.

— А може, його по дорозі перевербували?

— Ні, інакше навіщо було б совітам передавати на Мюнхен мандат для Лебедя? Це вже ніби не в їхніх інтересах. Га?

— Ой, не знаю, Василю, не знаю. Все так перемішалося, що вже й не добереш, хто де і де чий інтерес. Відходять від нас люди…

— Як то? — не дочекавшись запрошення, Кук сів у крісло.

— Вже не знаю, як і сказати, чим пояснити, але відходять. Ті, хто ще в минулому році йшов за нами, охоче допомагав, зараз тікають хто куди, аби лиш не бути з нами…

— Причина? — похмуро запитав Кук.

— Причин багато, а головне, зневірились люди. Та й совіти ніби не наступають на п'яти. Таку повели політику, що мужик усе більше в їхній бік поглядає… Амністії. Для тих, хто сам прийде, — прощення… А тут ще Сталін помер…

— Один помер, другий буде… Ви що, пояснити людям не можете? Ти ж колись референтом пропаганди був.

— Я, Василю, рота розкрити не можу… — По-перше, маю. дбати про лояльність, хоч про людське око, а по-друге, слухати не хотять, тікають, як чорт від ладану. Якось прийшов до мене лікувати зуб один тутешній дядько. Ну, почав я його розпитувати, як там на селі, як живеться людям. Так він глухим враз прикинувся. А потім уже, як мав вийти з кабінету, нахилився до мого вуха і каже: «Ви, паночку, обережніші будьте з тією оунівською пропагандою, а то нараз у халепу вскочите». А я ж йому, паскуднику, і півслова не промовив, тільки запитував. Ось як воно тепер. Він тебе наскрізь бачить, ти ще й слова не вимовив, а він уже попереджає, щоб не агітував його за ОУН.

— А як у Львові?

— Що саме?

— Організаційна мережа ціла?

— Як та шапка-бирка, що зверху дірка…

— А люди?

— Хто тебе цікавить? Запитуй, про кого знаю, скажу — Погрібний згадав, що до цього часу не скинув плаща, і вийшов. За якусь мить став на порозі, спитав: — Може, кави?

— Ні, чаю тепленького… Виразка діймає.

— Перепрошую, я зараз повернуся, лише скажу покоївці, щоб приготувала нам вечерю. Щось дієтичне і чаю…

Він вийшов, а Кук схилився на край столу і задавив у собі стогін. Увесь день був голодний, і виразка «розгулялася» так, що терпіти той біль уже було несила. Однак іще пекучіше боліла йому душа. Усе, про що довгими зимовими ночами думалось у занедбаній лісничівні, було з такою нищівною відвертістю тільки-но сказано йому Погрібним. І не побоявся, а ще восени так говорити навряд чи наважився б. А може, він усе те з чужого голосу співає? Може, саме зараз напучує покоївку, щоб, як подасть вечерю, непомітно вислизнула з дому і… А може, і того не треба. Виставить у вікно якийсь предмет, що для сусіда значитиме: є гості! І поки ми тут будемо вечеряти… Але ні, це вже ти сам себе страхаєш. Погрібний не побіжить, мабуть, і рада була б його душа в рай, та гріхи не пустять. Проте називати своїх людей у Львові йому не варто, як не варто і говорити, куди проляже твій шлях завтра вранці. А куди? Треба таки їхати до Львова і спробувати розшукати вірних людей, з їхньою допомогою, може, ще вдасться щось налагодити, відновити, позв'язувати розірвані кінці.

— Ось, прошу, трохи сиру, сметана, сухарі з білого хліба, їж, бо тобі таки зовсім зле. Ну, то хто тебе цікавить у Львові? — запитав, і собі сідаючи до столу, Погрібний.

Кук покуштував