Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський
— А ось і гречаники… — господиня прошурхотіла повз нього спідницями. — Стомилися, бачу. Вам би день-другий залишитись у нас та відіспатися… Тут безпечно.
— Я б з дорогою душею, так… — Андрій розвів руками. — Самі знаєте.
— Та знаю, проте… — у голосі, в жестах господині проступало таке жагуче бажання, що гостя кинуло в жар. А коли вона, накладаючи йому в полумисок млинців і поливаючи їх свіжою сметаною, ніби ненароком зачепила грудьми його плече, у голові в Андрія знялася хурделиця. Не знати, чим би воно й скінчилось, якби на той час не рипнули двері й до кімнати не зайшов кремезний чоловік, на сивій, коротко стриженій голові котрого був старий кашкет, з тих, які носили лісники ще за Польщі. Твердо глянув з-під кошлатих брів.
— Добрий вечір вам, Настуню, і вам, Іване…
— Мене Мироном звуть…
— Невже, а я думав Степаном.
— Що це ви, дядьку, вар'ята строїте. Яка я вам Настуня? — господиня таки по-справжньому обурилась. Але дядько примирливо посміхнувся і, трохи гугнявлячи, сказав:
— Ох, як гречаниками пахне…
— То сідайте та попоїжте. Та переспіть, як люди, а тоді вже…
— Тоді вже спати будемо, як волю здобудемо, — зітхнув лісник. — Ти ось що… Загорни нам з Максимом на дорогу гречаників…
— Дякую за гостину, — Андрій перехрестився на образи. — Йти, то йти.
Господиня взяла миску з млинцями, накрила її другою, загорнула в рушник. Лісник поклав гречаники у торбу, що висіла у нього при боці.
— Спасибі… Ми пішли, а ви теж не баріться… Швидше лягайте, бо цієї ночі тут у вас гості будуть.
— Хто? Підберезовики?
— Нема більше ні Берези, ні підберезовиків. Під Гутою всіх…
— Ой, лишенько, що ж тепер буде?
— Обшук буде… Шукатимуть в тих, в кого тут, у селі, сей день були.
— Боже правий, та вони ж і в мене були!
— А я про що? Лягайте спати та світло хутчій гасіть…
Лісник, а за ним Андрій вийшли з хати. Смеркалося. На небі висіялись зорі. Дядько свиснув — з темряви до нього кинувся пес, могутній сірий вовкодав. Хазяїн приппув його на повідець, і вони рушили городами на край села — туди, де зоряне пебо підрізала смужка чорного лісу.
Дощ не вщухав. Третю добу сипав і сипав із низького сірого неба на гілля дерев, на свіжий травневий лист, кущі ліщини і старе, торішнє картоплиння на некопаному городі. А навіщо його копати біля цієї, забутої богом і людьми лісничівки? Вони з дружиною скоро залишать це вогке, протрухле житло у якому їм довелося зимувати.
Воно, це житло, дісталося їм завдяки турботі давнього товариша Михайла Яцківа, що нині працює в Іванецькому лісництві. З дитинства з ним товаришували. Це вже потім, коли вчились у Золочеві, розійшлися їхні шляхи. Не пішов Михайло за націоналістами, не пішов і за іншими партіями, відійшов взагалі від політичного життя, оселився у лісі й жив відлюдно.
Ох, весна, весна… Клята виразка не дає спокою, круглий год потерпає через неї, але навесні найгірше крутить.
Леміш сидів біля столу, обв'язаний теплою хусткою, з грілкою на животі і, кривлячись од болю, дивився крізь маленьке, перехняблене віконце на змоклу під дощем пущу. Сум оповив душу. Важкі думи порізали його чоло зморшками. Щось довгенько до нього ніхто не приходив — ні драбанти, ні кур'єри… Де в чорта поділися бойовики? Власне, усю зиму за законами конспірації у лісничівку ніхто і не мав приходити. Це вже по весні навідались, і все ніби налагодилось — і зв'язки, і охорона, та раптом як одрізало. Нікого… І не так за себе непокоївся, як за дружину, котра зараз мовчки сиділа на ослінчику біля печі й, думаючи, що він того не бачить, тихо плакала. Вона так завше, нічого йому не каже, а сяде десь у куточку й плаче. Ті сльози печуть нестерпно. Що дав він їй, жінці, так жертовно відданій йому? Чи зробив щасливою, як обіцяв і сподівався в юності? Бачить бог…
За віконцем одноманітно шурхотів дощ, шаруділи між листям краплі, й у тих заколисуючих звуках чулися Лемішу голоси. Різні. Вони зринали, пронизавши роки, з благословенного, хоч і голодного, дитинства, чулися голоси юності — чарівливі, сповнені нездійсненних мрій. Він впізнавав у них друзів і ворогів, голоси батька й матері, противників у політичних дискусіях, жандармів із польської дифензиви і німецького абверу… Милостивий боже, коли б тільки його поплічники знали, про що зараз думає їхній грізний провідник Леміш, — немало б здивувалися. Бо думав він про крах ідей, яким служив, крах сподівань на перемогу у тім неправім ділі, якому присвятив життя. Адже народився не в панських хоромах, а в робітничій сім'ї. Ще в роки юності у Золочеві вони виступали проти буржуазної Польщі, яка поневолювала західні землі України. Був завзятим у тій підпільній борні, за що більше трьох років просидів у тюрмах, потім став нелегалом і виїхав до Кракова. Вже там стикнувся з фактами, які, м'яко кажучи, дивували. Співпраця націоналістів з націонал-соціалістами, тісні контакти верхівки проводу з абвером… Тупа, тваринна ненависть до совітів засліпила очі тим, хто стояв в організації біля керма. Вони все виправдовували тією ненавистю, навіть зраду власному народові, іменем і щастям якого жонглювали. Спливли в пам'яті вересневі дні тридцять дев'ятого. Львів зустрічав братів зі Сходу, зустрічав щирою радістю. Народні Збори вустами академіка Студинського
