Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Висушити канал?! Позбавити село води? Та що ти!.. Що скаже Баграт? — злякано спитав Сето.

— Про це ми вже домовилися з ним. Зараз вода колгоспу не потрібна. Сьогодні обійдуться, а завтра дірка буде знову зацементована.

— Так, але отвір цей вище від рівня води. Вона не піде в нього більше, — сказав Артуш.

— Ну, це байдуже. Ми закладемо камінням вихід з басейну, вода в ньому підніметься і піде в попередній стік, знову пройде під горою і поллється в Гіллі, а там на неї чекатиме Камо з апаратом в руках, — нарешті відкрив товаришам таємницю їхнього походу на Чорні скелі Армен.

— А коли вода піде не в Гіллі, а зовсім в інший бік? — спитав Сето.

— Може трапитись… Але саме для того, щоб довідатись про це, ми й повинні зробити цей дослід. Тому Камо й чергує на озері, чекаючи нашої посилки… відомостей про нас. Спробуємо… Ну, Грикоре, візьми лом, почнемо. А ми носитимемо каміння, складатимемо.

Грикор з вправністю досвідченого майстра кількома ударами лома вибив цементову пробку, що закривала попередній стік. Відкрилася глибока чорна щілина.

— Виходить, — знову не утримався від жарту Грикор, — якщо я впаду в цю дірку, то випливу в Гіллі?

— Спробуй, тоді побачимо, — сказав Армен.

— Ой, ні, не треба, я не хочу цього! — злякався Грикор. — Не кинусь, не кинусь… Я краще шапку свою надішлю Камо. — І він кинув у щілину свою стару шапку. — От здивується Камо! Сето, тягни мішки!

Хлопці висипали солому в щілину, а потім міцно заклали камінням виїмку в басейн, з якої виливалась і надходила в печеру вода.

Басейн швидко сповнився водою до країв, і, дійшовши до розколини, вода, грізно вируючи, з ревінням і свистом ринула у своє попереднє, що йшло невідомо куди, підземне річище.

Під шаленим тиском води задрижала. стряслася скеля. В її недосяжних глибинах щось стогнало, плакало, ухало… Від цих звуків мурашки побігли по спинах хлопців.

— Ну, чи не пекло?.. Недарма наші предки вважали, що воно не лише існує, а й міститься під цими скелями, — сказав Армен.

Хвилин за п’ятнадцять хлопці розкидали каміння, яке вони склали у виїмці басейну. Рівень води в басейні знизився, вона перестала вливатись у міжгір’я і знову, з клекотом і дзвоном, ринула в печеру, а з неї бурхливим сріблястим каскадом спадала в міжгір’я, в гирло колгоспного каналу.

— Ну, ходімо, ми своє завдання виконали. Ходімо! — сказав Армен.

Швидко мокрі, брудні, але задоволені, хлопці вийшли з темної печери, і в очі їм ударило сліпуче світло радісного серпневого полудня.

Вистрибнувши з човна, Камо стояв на купі поваленого очерету і милувався новим, строкатим убранням озера Гіллі.

Зеленими й жовтогарячими вогнями пломеніли в променях сонця береги озера і очеретяні острівці на ньому.

На озері панувала тиша. Здавалося, що його покинуло все пернате населення, завжди таке численне. Не крякали качки, не було чути гелготання гусей. Птахи міняли оперення.

Рівень води в озері дуже знизився. Важко було сказати, що вплинуло на це — чи спека засушливого літа, чи доступ води припинився з басейну, захованого в Чорних скелях. У всякому разі очерети порідшали, на острівці стало сухіше, і Камо без особливого напруження добрався до того місця, де минулого разу він мало не пішов на дно.

Поруч з ним стояв Чамбар. Настороживши короткі вуха, палицею витягнувши хвоста, собака уважно вдивлявся навкруги, стежачи за напрямом погляду хлопця.

В очах Чамбара відбивалося явне непорозуміння. Чому, здавалося, треба стояти тут в такій бездіяльності? Це було поза його собачим розумінням… Краса виблискуючої в променях сонця водяної поверхні і відбитої в ній стіни очеретів могла бути зрозумілою лише людській істоті.

Камо подивився на годинник. Було майже три.

Вийнявши з футляра фотоапарат, Камо перевірив роботу затвора, повернув до краю важіль, що регулював швидкість, спрямував об’єктив на середину басейну і завмер у непорушній позі.

Йому здавалося, що так він пробув дуже довго. Можливо, це через нетерпіння, яке він відчував.

Вода в озері була спокійна. Хіба що вітерець налітав інколи і покривав її легкими брижами. Того разу, навесні, озеро хвилювалось, здіймалось, і лопались великі бульбашки, а вода розходилась колами і бігла до берегів. А зараз — жодної, ознаки вішапа. Дзеркало води рівне і-світле. У ньому лише відбиваються очерети та іноді промайне тінь яструба, що кружляє над островом, шукаючи здобичі..

Все навкруги було таким мирним, така панувала тиша, що у Камо навіть задзвеніло у вухах…

Гаряче серпневе сонце розпекло очерет, що почав жовкнути. Його гаряче дихання обпалювало, і обличчя Камо почервоніло й палало.

Напруженість становища стомлювала його, але треба було стояти не ворушачись і чекати.

Нарешті терпіння Камо було нагороджене. Озеро захвилювалось, закипіло. По його дзеркальній гладіні пішли великі бульбашки і, лопаючись, колами побігли до берегів.

Потім раптом вода озера піднялась широким невисоким грибом, і в повітрі пролунало страшне: «Бо-олт… болт… бо-олт!..»

Озеро здригнулось, захвилювалось…

Чамбар рвонувся і шалено загавкав, викликаючи незрозумілого ворога на бій…

На обличчі Камо заграла переможна усмішка.

«Гаразд, — здавалось говорив він, — більше не здивуєш і не злякаєш — знаємо ми, що ти таке!..»

Вішап виніс з собою з глибини озера і розсіяв по поверхні багато дрібно покришеної соломи. Камо натиснув кнопку