Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Ну, тепер усі в зборі, ми тільки вас і чекали. Нам сьогодні доведеться вирішити важливе питання: чому замовк вішап озера Гіллі?

— А й справді, — здивувався Артуш, — щось його зовсім не чути…

— Та хіба він, боячись нас, подасть голос?.. — похвалився Грикор.

— Нам зараз не до жартів, — серйозно зупинив його Камо. — Ми, юні натуралісти села Лчаван, сьогодні повинні розкрити таємницю озера Гіллі і покласти край усяким вигаданим «чудесам», а також таємниці «воріт пекла», яку ми викрили… Ми розділимось на два загони. Один піде на Чорні скелі, другий — на озеро Гіллі.

Тон у Камо був офіціальний, командирський.

— Замовк вішап? Ну й що ж, тим краще, що його не чути. Чого ж нам турбуватися? — здивувався Сето.

— Як це «тим краще»? — з удаваним обуренням сказав Грикор. — Люди від дня народження слухали його приємний голос, а він, як бачите, раптом замовк. Як без нього селу бути? Всі звикли, зжилися… Усім зараз не по собі без нього…

— Повинні ж ми з’ясувати, звідки бралося це ревіння? Як ви думаєте? — спитав Камо.

Хлопці захвилювались:

— А як же ми це з’ясуємо?

— Це таємниця нашого вченого, — сказав Камо, і всі глянули на Армена.

— Ні, поки я не дізнаюсь, як саме ти хочеш з’ясувати таємницю озера, я нікуди не піду, — озвалась Асмік і, ображена, пішла на другий бік тераси. — Все якісь таємниці, загадки… Цей Армен завжди тримає нас в тривозі.

Армен посміхнувся:

— По-перше, це не моя таємниця. Наш Арам Акопян поставив перед нами завдання — з’ясувати це. А по-друге, хіба не зрозуміло те, що я роблю? Скажіть, хто з вас чув, як реве вішап відтоді, як ми випустили з печери воду?

— Ніхто…

— Я багатьох питав — ніхто не чув… хіба ж не зрозуміло, що є якийсь зв’язок між водою, що була замурована в Чорних скелях і вішапом озера Гіллі?

Асмік обернулась:

— А, зрозуміла, зрозуміла!.. Яка ж я дурна!.. Ходімо скоріше, ходімо!..

Зрозуміла, та не зовсім. Зв’язок є, але чому він, цей вішап, гуркотів, ніхто з нас не знає. Ось те, про що ми хочемо дізнатися, — сказав Армен, підводячись.

— Сето, нашому вченому треба два мішки соломи, найдрібнішої. Піди, знайди два мішки і набери соломи біля колгоспних молотарок, — скомандував Камо. — Тільки не забудь, найдрібнішої. А ти, Грикоре, піди попроси у бабусі Наргіз віслюка. Мішки з соломою, кирки, ломи навантажите на віслюка і візьміть його з собою — ви з Арменом підете на Чорні скелі. Все, що накаже Армен, виконувати беззаперечно!.. Я, Асмік і дідусь підемо на озеро… Ще одне, — візьміть з собою Артуша, він сміливий хлопець, згодиться.

Так Камо розподілив обов’язки кожного. Незабаром обидві групи були готові в похід.

— Про найважливіше ми не домовились, — сказав Армен. — Камо, коли нам тебе чекати на озері?

— А як по-твоєму? Коли мені треба бути?

— Коли? Почекай, полічу. Ми доберемось до Чорних скель близько першої години. О другій годині будемо в печері. Діла там у нас на півгодини… Скільки буде кілометрів від Чорних скель до Гіллі?

— Близько п’яти.

— Ну, якщо зважити на схил гори, треба дати воді теж хвилин тридцять. Виходить, рівно о третій годині тобі треба бути з фотоапаратом в руках на тому самому місці, де ми тоді зробили знімок з вішапа. Зупинишся там же Палець — на спуску затвора. Не прогав, зараз же клацни…

— Страшенно цікаво!.. — згоряючи від цікавості, неспокійно крутилась на місці Асмік. — Ходімо, чого ж ми чекаємо?

Незабаром Камо й Асмік вийшли з села. Тут до них приєднався дід Асатур. Борода у діда була, як звичайно, дбайливо підгорнута і укладена за пазуху, на плечі висіла рушниця. Він ішов розміреним кроком, здається, цілком задоволений тим, що його оточувало. Тривога покинула старого, і обличчя його було ясним і мирним, спокійно світилися ще повні життя очі. Він, здавалося, поздоровшав, навіть помолодшав.

— Що ж, Камо-джан, ти хочеш повести свого дідуся в пащу вішапа… — пожартував старий мисливець.

— Ні, дідусю, ти з Асмік залишишся на хиткому острові, полюватимеш там, а я піду сам…

— Еге! Самого я тебе не пущу, — заперечив дід.

Камо перебив його:

— Ти ж знаєш — там болото. Асмік саму не можна залишати. Побудеш з нею, щоб качки не напали…

Асмік засміялася.

— Еге ж! — протягнув старий мисливець, — качки можуть помститися мені… А, Чамбар, іди сюди, іди!.. — гукнув дід собаку, який, побачивши свого господаря, весело завищав і замахав хвостом.

Вони йшли польовою стежкою. До їхніх ніг вклонялася великим колоссям пшениця «вірменка».

— Який врожай! — захоплювався дід Асатур, оглядаючи з-під долоні золотисті ниви. — Наш Овсеп може Героя одержати… Власне, головну роль зіграла вода, Камо, знайдена нами… — і через хвилину запитав: — Камо-джан, а чому ви не зробили оце дослідження з вішапом місяць тому?

— Для цього досліду треба на кілька годин припинити потік води. А тоді хто б наважився це зробити — поля вмирали від спраги.

Так, розмовляючи, вони дійшли до берега найкоротшої в світі річки Гіллі.

— Річка ніби поміліла. Що ти скажеш, Камо?

Камо усміхнувся. На верхній губі його здригнулися чорні вусики, що за останній час помітно виросли.

— А як же інакше, дідусю? Адже у нас серпень місяць?

— Що ж, як серпень? Ця річка в найзасушливіші роки ніколи в серпні так не міліла, — обстоював старий.