Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Камо знову загадково усміхнувся. Асмік згоряла від цікавості.

— І ти, і ти вже навчився в Армена робити з усього таємниці! Ну, скажи ж, у чому справа? — нетерпляче вимагала вона.

— Що ж мені казати? Чи не зрозуміло й так? Коли ми випустили гас. в озеро на вершині Далі-Дагу, чи не дійшов він до Гіллі?

— Так, дійшов.

— Коли ми зробимо це тепер, так гас потрапить уже не в Гіллі, а в ставок, де полощуться твої гусенята.

— Як це, хлопче? — здивувався дід Асатур.

— От ще недотепні люди! Зрозуміло ж. Гас потрапить у водяний потік, що йде з «воріт пекла», звідти в канал, а з каналу на наші поля, в сільський струмок, у ставок…

— Ох і справ же ви наробили, Камо-джан! — захоплено сказав старий мисливець, нарешті зрозумівши, що відбулося. — Нащо вже розумна людина був небіжчик Каро, та й той не зрозумів би…

— І твій кум Мукел теж, мабуть, не второпав би, — пожартував Камо.

Заливисто засміялась Асмік. Її дуже смішив цей «кум Мукел» з його незаперечним для діда Асатура джерелом, з якого мисливець постійно черпав приклади життєвої мудрості.

На березі вони знайшли рибальський човен і, спустивши його на воду, попливли нескінченними протоками і басейнами до пам’ятного хиткого острівця.

— Пригадуєш, скільки яєчок ми зібрали на цьому острові півтора року тому? — спитала Асмік у Камо.

— Аякже, — кивнув головою Камо. — Тільки чи не зірвався він з свого «якоря» і чи не зробився він з хиткого плавучим, цей наш острівець?.. Як багато качок, дідусю, але вони чогось не літають. Дай-но рушницю, — простяг він руку, — я їх зараз сполохну… Дивно, чому вони не літають? Пташенята безпері, чи що?

Численність качок збудила у Камо мисливські інстинкти. А Чамбар, висолопивши червоний язик, скавучав і нетерпляче поривався з човна.

— Дивна річ — на воді жодної качки всі в очеретах. Мабуть, каченята, — промовила Асмік.

— Дай мені рушницю, — ще раз попросив Камо.

Але дід Асатур не дав рушниці.

— Не можна, — промовив він. — Це не пташенята, а батьки й матері. Вони зараз линяють, змінюють пір’я, а без пір’я вони літати не можуть. Таких стріляти не можна, шкода… І подивись, як все розумно влаштувала природа. Птахи-матері лише тоді пір’я змінюють, коли пташенята підростуть і самі починають добувати собі їжу. Мати тоді вільна — турбот немає, може і про себе потурбуватись. Так, друзі, все в природі розумно розраховано…

Ось вони й дісталися хиткого острівця. Старий мисливець і Асмік вийшли з човна, а Камо поплив далі. Чамбар залишився з ним у човні.

Розлучимось ненадовго з Камо і подивимось, що робить другий загін юних натуралістів, який пішов на Чорні скелі.

Добравшись до зубчастої вершини, хлопці прив’язали собі на плечі мішки з соломою, зняли черевики, панчохи, вище колін закотили шаровари і вірьовочною драбинкою спустилися в печеру — просто у воду, що витікала звідти, вируючи і пінячись.

Перше відчуття було схоже на опік. По спині пробіг дрож, тіло вкрилося пухирцями — такою холодною була ця вода, народжена талим снігом з гірських вершин. Але це не збентежило дітей, і вони відважно рушили вперед, проти течії, освітлюючи шлях слабким світлом електричного ліхтарика.

Бурхливий потік води збивав їх з ніг. Стіни печери, мокрі і слизькі, були ненадійною опорою. Проте діти подолали всі перепони. Не зупиняла їх і могутня маса води, що мчала з проходу в глибині печери. Мокрі від голови до ніг, вони, нарешті, потрапили до другої печери і зупинилися в ній, щоб перепочити.

— Розумно ми зробили, Армене, — зауважив Грикор, — що розширили цей прохід. Інакше ми залишилися б тут у полоні. Ти, як вчений, передбачаєш майбутнє…

— Ви розширили? — спитав Артуш. — Виходить, ви з самого початку знали, що добудете воду і вона через цей самий отвір І піде?

— Так, за багатьма прикметами давно ми дійшли цього твердого переконання, — серйозним тоном відповів Армен.

— Але я не з тих, хто в полоні залишається, — говорив далі Грикор. — Я б уткнувся в цю дірку і закупорив би її. Вода наповнила б печеру і викинула б мене силою… як шампанське корок!..

— План чудовий, але трохи запізнився ти з ним, — тим же серйозним тоном промовив Армен.

А Сето сказав сміючись:

— Вилетів би разом з водою — головою в прірву…

— Ого, стрибок був би чудовий, та ще без парашута… Ну, розпочнемо, вже час. Адже Камо довго чекатиме нас, від нудьги на щось задивиться і, може трапитись, знову по шию вгрузне в болото.

Вони підійшли до гирла потоку. Вода, що вибігала з гірського озера з вершин Далі-Дагу, з страшною силою вдарялася об стіни — басейну, утвореного вибухами амоналу і динаміту, шалено кружляла, вирувала, збивала піну і, вирвавшись на поверхню, швидко ринула до виходу з печери.

Такий гуркіт був у цьому темному підземному світі, такий таємничий гул лунав з усіх кутків печери, що хлопцям стало якось моторошно. Чи то вир цей страшний поглине їх, чи, не витримавши жахливих потрясінь, розсиплються скелі і поховають їх під собою…

Поклавши на каміння мішки з соломою, хлопці сиділи на них і при тьмяному світлі електричних ліхтариків дивились на воду, що шалено вирувала.

— Ну, що ж ми повинні робити в цьому пеклі? — не без остраху спитав Сето.

Армен підвівся, підійшов до басейну і, освітивши ліхтариком одну з його стінок, сказав:

— Бачите цей закладений отвір? Раніше вода витікала з нього, бігла в глибину гори. Після того, як Камо востаннє висадив у повітря тут скелю, вода