Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Ввійшовши в другу печеру, Камо (читач, певне, давно пізнав його) побачив, що за ці два дні тут виконана величезна робота.

Він засвітив ліхтар, прикріпив його до каменя на краю великої виїмки, утвореної вибухами, і, взявши лом, почав довбати скелю там, де звуки води було чути найбільш виразно.

Село щойно прокинулося, коли знайома нам група юних натуралістів підходила до Чорних скель.

Не встигли вони вибратись на вершину, як раптом всередині її почувся вибух і з отвору печери повалив густий дим.

Діти здивовано перезирнулися. Що там таке?.. Чи не сатаел знову шаленіє?.. їм і на думку не спадало, що Камо, який учора ще лежав у ліжку хворий, сам вночі добрався до Чорних скель і продовжує не закінчену ними роботу.

— Вернімось, — злякано запропонувала Асмік.

— О, а чий же тут кінь стоїть? Ну, звичайно, Камо. Це Камо там! — захоплено скрикнув Сето і побіг стежкою, що вела на гору.

— Але ж він хворий і на руках його ще садна не загоїлись! — схвильовано промовила Асмік.

— Теж мені — садна! Що таке садна при такій великій роботі! — весело озвався Грикор. — Ходім!.. Камо, рідненький, наводь, наводь страх на чортів. Ми йдемо до тебе! — склавши рупором руки, крикнув він.

Слідом за першим на Чорних скелях почулося ще кілька вибухів.

Цього ранку вибухи на Чорних скелях розбудили багатьох в селі Лчаван і радістю відгукнулися в серцях людей. Радісних, дуже радісних подій чекали колгоспники.

Але в сім’ї Камо ці вибухи викликали тривогу.

Мати Камо, не знайшовши сина в ліжку, з криком кинулась до свого чоловіка:

— Чого ти стоїш? Камо знову пішов на Чорні скелі!..

Батьки Камо ще не опам’ятались від тривоги, яку вони пережили в останні дні. А тут, будь ласка, — нова!

Коваль Самсон, завжди спокійний і стриманий, вискочив з дому і побіг до Чорних скель.

— Хлопці знову пішли в ту чортячу печеру! — кричала Сона і, вибігши на дах, дивилася вслід ковалю Самсопові.

Прибіг Артуш, незадоволений тим, то товариші пішли без нього, і, ні в кого не питаючи дозволу, побіг і собі наздоганяти їх.

За ним рушило ще кілька школярів.

Вийшов з дому голова колгоспу Баграт. Слідом за ним з’явився і вчитель Арам Акопян.

— Ходімо, товаришу Арам, — сказав Баграт, — подивимось, що роблять наші герої… І Асмік з ними пішла, ще на світанку. Нишком пішла… Ех, де-то наша молодість! — посміхаючись у вуса, говорив Баграт. — Дивлюсь я на цю молодь, на її діла, бачу, як уся її увага, всі її думки, серце цілком належать народові, як вона тільки й думає про те, щоб зробити добру справу, потрібну Радянській країні.

Помітивши Артуша з товаришами, які поспішали до Чорних скель, Баграт зупинив їх:

— Ей, хлопці, куди ви з голими руками? На весілля, чи що? Назад! Візьміть лопати, кирки, ломи… Еге, і дід Асатур шкандибає! Заклав бороду за пазуху, значить, теж у похід зібрався… Цікава людина, хороша людина, — кивнув Баграт Араму Акопяну на старого мисливця.

Учитель тільки усміхався — хіба він не знав діда Асатура.

А Сона кричала:

— Сето, Сето! Шибенику, вернись, негіднику, не йди в те місце прокляте!

— Ти чого це знову розкричалась, бабо? І дав же тобі бог голосок, — докірливо похитав головою дід Асатур. Помовч трохи! Зараз усі підемо, побачимо, що треба робити.

І дід Асатур із своїм вірним другом Чамбаром теж попрямував до Чорних скель.

Швидко на вершині скелі над печерою зібралось багато сільської молоді. Сміливіші хлопці навіть Спустилися по вірьовочній драбинці і зникли в чорній пащі «воріт пекла».

А внизу, в міжгір’ї, зібралися колгоспники біля обгорілого дуба і, підвівши голови, з цікавістю поглядали вгору.

Внизу, біля дуба, дід зустрів Асмік.

Побачивши старого мисливця, вона радісно кинулась до нього:

Дідусю, а як же ми? Ми так і підемо в печеру?

— Як не підемо, хіба без нас щось вийде? — щиро здивувався дід Асатур. — Ходімо!

Не встигли старий мисливець з дівчинкою досягнути вершини, як знову, цього разу вже з міжгір’я, почувся голосний крик Сопи (і вона прибігла сюди з людьми):

— Ей, синку, Сето, агей, синочку, куди ти забрався! Вилазь звідти!.. Ой, сил моїх невистачає!

І, як навмисне, Сето раптом з’явився біля входу в печеру. Він був радісно схвильований.

— Почекай, почекай, мамо! — крикнув він униз, — нам тут зовсім мало роботи залишилось — рвонемо разок, і все буде ясно: чи то вода під камінням, чи то пекло… мало залишилось, почекай там…

Але не скінчивши, Сето раптом зірвався з місця і по вузькій стежці поквапливо поліз угору. Слідом за Сето вибігли інші хлопці і один за одним побігли за ним.

— Гей, агей, тікайте! — крикнув униз Грикор. — Тікайте! Зараз скеля лопне і весь світ сповниться рогатими чортами!..

Грикор, сміючись, помахав рукою колгоспникам, що скупчились унизу, і, підстрибуючи на одній нозі, кинувся доганяні товаришів, які вже спускалися вниз вузькою стежкою, що губилася з міжгір’ях.

— Ох, вже цей Грикор! — промовив хтось унизу. — Світ не бачив такого баляндрасника і насмішника такого…

Але тут і справді здригнулися і захиталися Чорні скелі. Оглушливий вибух струснув повітря. Руда хмара диму казковим драконом вішапом виповзла з «воріт пекла» і імлистою тінню закрила сонне. І раптом, з гуркотом, громом, дзвоном ринула в міжгір'я вода…