Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян
Важко передати словами захоплення колгоспників. У першу мить вони ніби втратили мову і мовчали, палаючими очима дивились на доріжку, то раптово виникла на чорному тілі скелі, — живу, бурхливу, в сріблястому мереживі піни. Потім мовчанку порушила громове «ура». В повітря злетіли шапки. Люди опустились на коліна, припадали до води, торкаючись її, ніби цілуючи устами…
Люто гавкав на спадаючу в міжгір’я воду Чамбар. Чи то радість, чи то здивування виявляв він — адже зовсім, зовсім ще недавно бігав він тут по сухих і гострих камінцях!
Несподівано, на краю печери з’явилась постать хлопця з ломом у руках. Знизу вона здавалась зовсім маленькою. Це був Камо. Він стояв на кам’яному виступі, в самому куточку гладенької кам’яної «губи», яка вперше розповіла Арменові і Араму Акопяну про те, що колись, кілька століть тому, звідси стікав водяний потік.
Обличчя хлопця сяяло. З почуттям глибокого задоволення дивився він на холодні струмки звільненої ним і його товаришами води, і серце його завмирало від безмежного щастя. Їм, юним громадянам великої Радянської країни, пощастило здійснити вікову мрію свого народу. З очей Камо текли сльози, але він не помічав їх: це були сльози радості, великої, невимовної.
Товариші, колгоспники махали йому шапками, щось кричали захоплено, а його рябий коник, прив’язаний до розбитого блискавкою дуба, тупав копитами, іржав і здригався від бризок холодної води, що падали на нього.
Коли Камо зійшов униз, його зустріли й обняли спочатку батьки, потім товариші. колгоспники. Його сьогодні не можна було впізнати — так він сяяв.
Вийшов наперед і гаряче обняв свого відважного внука старий мисливець дід Асатур. Поклавши руку на рукоятку довгого кинджала, дід повернувся до колгоспників і промовив:
— Ось воно як, люди… Виходить, що жодного пекла не було і нема. Наші онуки розумніші за дідів виявились… Де ти, куме Мукел? Встав би ти з могили та подивився, що наша молодь знайшла у твоєму «пеклі»… Що одержав народ!
Але старого мисливця майже ніхто не слухав. Всі гарячково працювали, звільняючи дорогу воді. Дзвеніли лопати, з-під кирок, що пробивали кам’янистий ґрунт, летіли іскри…
Вирвавшись із міжгір’я, водяний потік, спрямований колгоспниками, підступив до стародавнього гирла каналу, що починався там, де нещодавно стояв «водяний бог», якого забрали вчені в Єреван. Звідси, звернувши на схил Далі-Дагу, вода впадала в канал, зроблений колгоспниками, і, весело вируючи, побігла до колгоспних полів. Вона несла їм життя, і назустріч їй, жадібно вбираючи вологу, радісно підіймали свої голівки стомлені спекою колоски.
Вода розбігалась по полях, напуваючи ґрунт, тихо і мелодійно дзюркочучи. Біля корінців рослин надимались і з ледь чутним тріском лопались крихітні повітряні бульбашки. Здавалось, оживаюча земля щось шепоче і солодко-солодко зітхає: «О-ох… О-ох… О… а… ще… ще…»
Невеликим розгалуженням каналу вода добігла до самого села, влилась у висохле річище джерела, а потім наповнювала став, викопаний школярами.
Асмік дуже зраділа. Вона побігла на ферму, відкрила ворота і погнала доставка своїх захирілих вихованців. Гуси, качки, водяні курочки, б’ючи крилами, кинулись у воду. їх радісне гелготання і крики весь день стояли над селом. Ожили не лише пташенята, а й бджоли.
Радісно, гомінко цього дня було в селі Лчаван. Не брав участі в загальній радості лише один вішап, який протягом століть лякав селян своїм грізним ревінням. Він раптом замовк, і ніхто в селі не помітив цього.
…Увечері на сільській площі зібрався мітинг, присвячений радісній події.
Героями дня були, звичайно, гоні натуралісти — Камо, Армен і їхні товариші.
Баграт, вітаючи їх від імені партійної організації, сказав:
— Маючи таких дітей, як ви, наша велика Радянська країна завжди буде переможницею.
Учитель, який весь час керував гуртком юних натуралістів, звернувся до односельчан:
— Дорогі товариші! Відважні хлоп’ята нашого села звільнили, нарешті, з вікового ув’язнення воду. Зацвітуть пишно наші сади і поля!.. — він окинув радісним поглядом усіх колгоспників. На їхніх обличчях сяяли щасливі посмішки. Вчитель говорив далі: — Разом з тим юні натуралісти розкрили таємницю загадкових «воріт пекла», що віками лякали наших дідів і прадідів…
Промову вчителя колгоспники зустріли хвилею оплесків. І, переборюючи своє хвилювання, Арам Акопян встиг вигукнути ще кілька палких слів:
— Наша Батьківщина непереможна тим, що в неї є такі відважні, завзяті хлопці і дівчата!
Останні слова вчителя потонули в звуках зурни і барабана.
В селі Лчаван починалося велике свято.
Чому замовк вішап?Якщо стати на східному березі Севану спиною до озера і глянути на поля села Лчаван, може здатися, що там, під ніжним гірським вітерцем, злегка хвилюється друге, золотисте озеро, — озеро пшениці, що так пишно розрослась.
Коли бригадир Овсеп підносить угору руку і каже: «Гоп!» — це означає, що бункер комбайна повний і його треба спорожнити. Підходить автомашина, забирає золоте зерно і відвозить його в колгоспне зерносховище.
Після одної з таких погрузок Сето і Артуш підійшли до бригадира Овсепа.
— Дозволь мені і Артушу, — сказав Сето, — піти в село, нас викликає секретар комсомольської організації.
— Який секретар? — нахмурився Овсеп.
— Секретар нашої організації комсомольської — Камо.
Лице Овсепа прояснилось:
— Камо? Ну, йдіть, коли Камо кличе, — він без діла від роботи не відірве. Щось важливе…
На терасі у Камо зібрались юні натуралісти села Лчаван
